Важко бути вічно молодим

КІНОМАНІЯ  ДЛЯ КНИГОЇДІВ

Роман Оскара Вайлда “Портрет Доріана Грея” витримав уже близько тридцяти екранізацій і ще, певно, витримає не одну. А 2009 року цей список поповнився. Маловідомий режисер Олівер Паркер, як основний англійський спеціаліст по Вайлду (він екранізував дві п’єси письменника), вирішив опанувати й прозу великого майстра парадоксів.

Якщо пам’ятаєте сюжет книги, то можете його сміливо забути, лишивши в пам’яті тільки імена персонажів. І навіть не згадуйте при цьому ні про естетичний, ні про філософський зміст твору. Відкиньте це все, лишіть містику й доуявіть не дуже дорогі спецефекти з оживленням портрету – так виглядає нова екранізація роману славетного письменника, базована на дебютному сценарії Тобі Фінлея. Тому власне претензій до режисера мінімум, більшість запитань до сценариста, й основна їх частина буде починатись із “Навіщо?”.
Фільм відкривається епізодом кривавого й таємничого вбивства художника, автора портрету Доріана Грея. Як зав’язка – непогано, але навіщо було починати так неоригінально, за типовою трилерною схемою? Адже роман – зовсім про інше, це роздуми про мистецтво й етику, а не історія маніяка вікторіанської доби. Часові рамки оповіді, між іншим, у фільмі були розширені аж до початку Першої світової війни (про це можна здогадатися за тим, що Доріану Грею пропонують іти на фронт, щоб убивати своїми дотепними фразами якомога більше німців) – чого немає в книзі. Та й візуалізація Англії ХІХ століття рясніє невідповідностями тогочасним культурним реаліям, які помітні навіть непрофесійному історику. До прикладу, впадає в око надто вільне поводження світських дам із молодим спокусником. Хоча кіномитців, вочевидь, приваблювала ідея перенесення декадансу як культурного явища на екран у всій його повноті – тож акцент зроблено на еротичних епізодах, екзотичних інтер’єрах та темній гамі костюмів персонажів.
Хоча найскладніше в екранізації – уникнути саме декадентської спокуси візуалізації зла й показати весь шлях морального падіння головного героя. У цьому якраз і проявилась найбільша невідповідність кінопродукту й книги. Якщо Оскар Вайльд не зловживає надмірними описами розпусти та гріхів Доріана Грея, то у фільмі їх аж надміру багато – від сексуальних до наркотичних експериментів, – і це призводить до перенасичення сценами жорстокості. Для письменника важливішим було показати свого персонажа як збірний образ, у якому кожен зміг би розпізнати й свої негативні риси (зокрема, одвічне прагнення людини лишатись молодою без урахування наслідків такої мрії). Режисер же цю ідею сприйняв як можливість застерегти від нерозважливих бажань молоду аудиторію, що звикла й до гірших неподобств на екрані. Ідея похвальна, проте втілення її – суперечливе й винятково провокативне, передусім у сміливості поводження з класикою.
Найпомітніше це відобразилося у невиправдано вульгарному осучасненні теми гомосексуальних стосунків у тогочасній Англії. Вайлд, засуджений за звинуваченнями в содомії, витончено означив свої почуття як “кохання, що не осмілюється назвати своє ім’я”. Натомість у кіноекранізації натяк грубший – після поцілунку з художником Безілом Голвордом Доріан заходиться розстібати свої вікторіанські штани. Маємо подякувати оператору за те, що після цього камера змінює ракурс і переключається на інші події… Зрештою, якби письменник хотів загострити на цьому увагу, то у творі лишилися б хоч якісь натяки.
Деякі перегравання із літературним матеріалом є й при відтворенні самого чарівного портрету, який символізує старіння й відмирання (хоча у фільмі й це показано напрочуд буквально). Сценарист і тут не втримався – тож у фільмі картина частково оживає, плаче, шкірить зуби і навіть пронизливо сичить. Тішить хіба що відсутність втечі образу з портрета, аби полякати мешканців замку, хоч сценарист у фіналі й поривається це зробити.
Змінюється й контекст життя та смерті акторки Сібіл Вейн, коханої Доріана Грея. Вона, покликана втілити трагічну непоєднуваність мистецтва і дійсності, є першою жертвою самозакоханого красеня. Причому з драматичних пристрастей роману наявні тільки вигадана сцена в ліжку й уривчасто-незрозуміле розлучення, а акторські здібності пані Вейн лишаються поза кадром. Складається враження, що цей образ присутній у фільмі тільки для того, аби догодити справжнім прихильникам Уайльда – щоб бува не образились через відсутність цілої сюжетної лінії. Чи не єдиним продовженням цієї романної ситуації є кіновтілення помсти брата акторки Джима, смерть якого лишається на совісті англійського метрополітену. Власне, якраз причини смертей персонажів відмінні від літературного оригіналу, хоча це абсолютно нічим не виправдано. Хіба що при перегляді фільму глядач, знайомий із книгою, буде подивований такою сценаристською інтерпретацією.
Але найбільше шкода лорда Генрі – мало того, що його позбавили практично всіх пікантних і гедоністичних афоризмів, так ще й зробили доброю людиною, яка опосередковано рятує світ, а безпосередньо – свою доньку Агату (зваблену Доріаном) від вічно молодого морального чудовиська. І навіть провина лорда Генрі в тому, що з простого привабливого юнака постав монстр, у фільмі дещо заретушована.
Два творці Грея (художник і лорд) якраз найбільше й страждають від творіння своїх рук. Тож і основний конфлікт екранізації можна визначити як конфлікт автора й твору, а конкретніше – сценариста й письменника. І тут уже не втримаюсь від остаточного поетичного присуду:
Про що Оскар Вайлд читачу не сказав,
Те Олівер Паркер у фільмі відзняв.
Глядач хай вирішує – варто чи ні
Жаліти про згаяний час у кіні.

Максим Нестелєєв