7 найгарніших віршів про кохання від українських поетів

Може, хтось вміє кохати краще за поетів. Напевно, хтось вміє. Та хто ж зможе краще за них розповісти про любов?

Сергій Жадан «Дерева»

Вночі я не встиг про це сказати.
Ніч — це серця з золотими нервами.
А на ранок виходиш зі своєї казарми —
сонце вгорі
і туман між деревами.

Діти його просвічують душами,
основи його — вологі, останні.
Якщо не хочеш про мене думати —
думай про ці дерева в тумані.

Думай про них, коли тобі радісно,
думай, коли тобі хочеться плакати.
Дерева в тумані схожі на радіо —
діляться бідами,
діляться планами.

Якщо не хочеш про мене згадувати,
якщо не маєш сили та спокою,
думай про ліс, що стоїть загатою —
міцною, надійною та високою.

Думай про сталеве коріння,
думай про надрізи й крону.
Нехай ця земля, смоляна і осіння,
наповнить теплом
ніч твою чорну.

Думай про мокру траву між дюнами,
думай собі, ніби так і треба.
Я ж знаю, про що ти насправді думаєш,
коли ти думаєш про дерева.

Я знаю, я все це собі переховую
серед туману й огрому нічного.
Немає нічого випадкового.
Немає нічого.
Зовсім нічого.

Ліна Костенко «В дні, прожиті печально і просто…»

В дні, прожиті печально і просто,
все було як незайманий сніг.
Темнооким чудесним гостем
я чекала тебе з доріг.
Забарився, прийшов нескоро.
Марнувала я дні в жалю.
І в недобру для серця пору
я сказала комусь: — Люблю.
Хтось підносив мене до неба,
я вдихала його, голубе…
І не мріяла вже про тебе,
щоби цим це образить тебе.
А буває — спинюсь на місці,
простягаю руки без слів,
ніби жду чудесної вісті
з не відомих нікому країв…
Є для серця така покута –
забувати скоріше зло,
аніж те, що мусило бути
і чого в житті не було.

Василь Симоненко «Дотліває холод мій у ватрі…»

Дотліває холод мій у ватрі,
Я один замріяний іду…
Ми тоді зустрілися в театрі,
На гальорці в третьому ряду.

І не вірю, що мені здалося,
Бо напевне знаю — так було:
То не скрипка кликала — волосся,
Що тобі спадало на чоло.

Тишина хиталася велично,
Ніжні струни квилили внизу —
Тож було і солодко й незвично
У твоїх очах читать грозу.

А коли виходили із залу
З думами про вічне і земне,
Довго ти під ліхтарем стояла
І чекала, радісна, мене.

Ми ішли через блакитне місто,
Мовчки зупинились на мосту.
Ти була така прозора й чиста,
Я не смів порушить чистоту.

Тільки досі знаю: не здалося,
Так і залишилось, як було, —
То не скрипка кличе, а волосся,
Що тобі спадало на чоло.

Дотліває холод мій у ватрі,
Біля мосту стишую ходу…
Часто жду тебе я у театрі
На гальорці в третьому ряду…

Юрко Іздрик «Я жив би з тобою на дикому острові…»

я жив би з тобою на дикому острові
чи в затінку кришталевої люстри
бо жити з тобою — нормально і просто
й життя не минає пусто

і ранок завжди обіцяє зустріч
а вечір завжди натякає на більше
і в мозку на смітниках і пустищах
цвітуть і буяють вірші

густішає чай і вариться кава
контрольні дві сигарети
все співпадаює цілком нелукаво —
знаки предмети прикмети

все випадає зі схем і матриць
і йде за козиром козир
ми виграємо найважчу з партій
і переходимо в прозу

і проживаєм життя словами
буквами числами фразами
нуль розділових знаків між нами —
ми завше пишемось разом

Іван Франко «І ти прощай»

І ти прощай! Твого ім’я
Не вимовлю ніколи я,
В лице твоє не гляну!
Бодай не знала ти повік,
Куди се я від тебе втік,
Чим гою серця рану.

Мене забудь швиденько ти,
Своїх діток люби, пести,
Будь вірна свому мужу!
І не читай моїх пісень,
І не воруш ні вніч, ні вдень
Сю тінь мою недужу.

А як де хтось мене згада,
Най тінь найменша не сіда
На вид твій, квітко зв’яла!
І не блідній, і не дрожи,
А спокійнісінько скажи:
«Ні, я його не знала!»

Олександр Ірванець «Прощальний романс»

А я тебе кидаю
В світі такому холодному.
Всі клятви й обіцянки
Раптом упали в ціні.
І тільки два слова,
Два слова сумління колотимуть:
Пробачиш мені?
Моя мила, пробачиш мені?

Пробач мені, мила,
Яви свою милість, пробач мені.
Звільни мою душу
Від того, що так їй пече.
Тому ми й прощання
Назвали останнім побаченням,
Щоб мати надію —
А раптом побачимось ще.

Але ти мовчиш.
Головою печально похитуєш
І стук твоїх кроків
Відлунює в скроні мої:
«Навіщо ти кидаєш милу,
На-ві-що ти ки-да-єш?
Це ж, може, остання любов,
Тож не кидай її!…»

Останні вагання
Змиває і злизує злива.
Останніх благань
Благенькі блакитні вогні.
А я тебе кидаю,
Я тебе кидаю, мила,
Мов круг рятувальний,
Якого хтось кинув мені.

Володимир Сосюра «Мені ти приснилась давно…»

Мені ти приснилась давно,
ввійшла ти у думи мої.
Я море люблю, бо воно
нагадує очі твої.

Розкрив я до сонця вікно
й дивлюсь крізь проміння рої…
Я небо люблю, бо воно
нагадує очі твої.

І радісні квіти весни,
коли у садах солов’ї,
люблю я фіалки — вони
нагадують очі твої.

 

  • Лана Украинка

    Дозвольте, про вас напишу свого дивного вІрша.
    І то не важливо, що я взагалі вас не знаю.
    Я вас поміж зоряних бесід, як книгу читаю,
    Вона така давня, та у кожному віці геть інша.

    Вас – римами на папері. Зімну й кину долу.
    Бо ви не існуєте, вигадка хворого мозку.
    Очима його погляд вріже і стане так тоскно..
    І нічим прикрити її, всиротілу і голу..

    Мені б вас торкнутися, щоби відчути… не знаю..
    Ви-він? Чи як завжди : ліпитиму з з снів та емоцій.
    Та слухаю Долю і чую її в кожнім кроці,
    А в неї крапленії карти і я з нею граю.

    Мабуть така вдача. Хоча хіба Вам це цікаво?
    Ідіть собі з Богом, а я вам писатиму вірші.
    Ставатимуть рими щоразу у мене грубіші,
    І хтось коло ліжка щоранку лишатиме каву.

  • Лана Украинка

    Я відкинусь у кріслі і очі закрию:”Де ти?”
    Я пройду за тобою, мов тінь. Я ступатиму тихо…
    Незнайомцями поряд, у натовпі буду іти.
    Стану крилами янгола, що укривають від лиха.

    Я ласкатиму дотиком вітру обличчя твоє,
    Я собою легені наповню твої, наче киснем,
    Буду поруч з тобою, бо подумки там де ти є,
    Хочу бути уперто, щомиті зухвало – навмисне…

    Через милі дощів, океану і простір зірок,
    Перепон не існує – я їх прибираю коханням..
    Ти впізнаєш мене поміж тисячі різних жінок..
    Ти відчуєш мене.. Я твоя. Перша… й сама остання. Лана СвІтлана Александрова

  • Лана Украинка

    Що ж болить мені досі? Боже, чому болить?
    Я босоніж по дошках чужої підлоги ходжу,
    Собі місця на повню ніяк чомусь не знаходжу,
    Застигаю. У темряві – звуки. Та це – лиш мить…

    Вже немає мене. І немає тебе… Лиш дно.
    Кожен день прикладає людей, та не гоїть рани.
    А вночі зорі рвуть на шматки і на серці – шрами.
    Та я йду, зачарована, і мені то – всеодно.

    Скільки ще? Де я? Хто? Та вона – німа.
    Зупинитись би. Кігті в шкіру – давай же крові!
    Не лягають до купи карти мої червові,
    Кличе спогадами до себе ота зима…

    Відпустити б, та цепи врізаються в тіло – біль.
    Закричати би, тільки голос мій геть знімів.
    І не вистачить в світі усіх відомих слів,
    Моє серце, мій розум, душа моя – твоя ціль. Лана Світлана Александрова

  • Лана Украинка

    Коли ти всміхаєшся – куточки твоїх вуст ваблять мене.
    Й збивається дух від бажання їх цілувати.
    Торкнутися хочу й боюсь, що мить ця мине
    І я уявляю цілунок твій з присмаком м’яти.

    А шкіра твоя ледь солона із смаком вітрів та прибою,
    І місяць вночі процитує мені Мандельштама.
    Я п’ю твій нектар, і ніяк не нап’юся тобою…
    А Всесвіт зірками на серці мені лиша шрами…

    Мрії й надії у море… скоріше загадуй бажання…
    І простір несе мені лише твій голос щоночі…
    Нічого мені не кажи і не став запитання,
    Все буде лиш так, як того ми з тобою захочєм.

  • Лана Украинка

    Іде війна. Серед закоханих: війна.
    В полон не брати! Але як тоді інакше?!
    Холодна постіль. І всьому своя ціна.
    Камінням – пух, зрадливе серце – м’якше.

    Іде Війна. Хто буде чий? Чи в тому річ?
    Він і вона. Тисячоліття б’є на сполох.
    Душа у Всесвіт – відчайдушний клич.
    Він і вона. Кохання. То кому хто ворог?

    Не слухай слів. Дивись їй в очі. Вір – собі.
    І поцілунком прибери всі перепони.
    Раз віднайшов її одну у тій юрбі,
    Вона – твоя. Бери! Бо тут свої закони!

    Не відпусти! Тримай! Цілунком полони!
    Раз не пішла – вона чекає перемоги,
    Щоб пригорнутись на твоє плече з дороги
    І на твоїй подушці додивлятись сни.

  • Лана Украинка

    Закривалась від тебе… іншими.
    Затулялась важливими справами…
    Не ставали думки мої гіршими,
    Не робились тобі … заставами…

    Все змішала: світи з планетами…
    Все робила – тебе забути би…
    Говорила душа сонетами,
    Та я руки тримала зіткнУтими…

    Затикала їй рота: “Мовчи ж бо вже!”
    Та вночі чула всхлипів марення…
    А ізрання: “Бог хай тебе… береже!” –
    Це кохання мого … відзеркалення.

    Так, я сильна, я можу геть усе!
    Серце рвати й вітрам усім кидати…
    Хай мій розпач по світу рознесе…
    Я навчуся про біль душі… вІдати…

    Я знання тії питиму… літрами…
    Лікуватиму тих, хто в журбі…
    Лиш вночі, перед Богом, молитвами…
    Я проситиму щастя… тобі …