Маркес у цитатах і коханні

«Люди старіють тому, що перестають любити».

Ґабріель Ґарсія де ла Конкордія Маркес


Габо, здається, так і не постарів. Любов, яку випромінював письменник, залишилася з нами в його книжках. А любов людей до Габо летіла за ним у його останній день на землі.

Любов до незвичайного. Любов до людей

Задум роману «Сто років самотності» виник у Габо в 1965-му, та любов до незвіданого у нього ще з дитинства. Її привили бабуся і дідусь, які виховували письменника до восьми років. Бабуся любила розповідати фантастичні історії і робила це так, ніби вони абсолютно буденні.

«Правда чи вигадка — яка різниця? Все стане правдою з часом, будь-яка дурниця».

Дід Габо вплинув на його творчість однією лише фразою: «Ти і уявити не можеш, скільки важить мертва людина». Вона означала, що немає нічого ціннішого за життя людини і немає більшого гріха, ніж забрати його. Саме цією ідеєю пронизана вся творчість Маркеса.

Любов до літератури

Ґабріель Ґарсія Маркес став перший колумбійцем, якого нагородили Нобелівською премією. А сталося це у 1982 році «за романи й оповідання, в яких фантазія і реальність, поєднуючись, відображають життя і конфлікти цілого континенту». У промові під час вручення літературного Нобеля Габо сказав, що кожен письменник несе відповідальність за те, що пише утопію, «де ніхто не зможе вирішувати за інших, як їм вмирати, де любов буде справжньою, а щастя – можливим, і де народи, приречені на сто років самотності, знайдуть, зрештою, право на життя».

За три роки після отримання Нобелівської премії з літератури Габо заявляє, що більше не буде писати. Та у 2014 році виходить його останній роман «Згадуючи моїх сумних повій». В інтерв’ю для журналу Playboy Маркес розповів, що з 13 років, відколи він позбувся цноти, у нього склалися гарні стосунки з повіями.

Щодня за роботою Маркес викурював по 3 пачки цигарок. Та коли лікарі повідомили йому про ракову пухлину в легенях, Габо повівся дуже непередбачувано:

«Я скоротив кількість друзів до мінімуму, відключив телефон, скасував поїздки й інші плани і почав писати день і ніч, без зупинки».

Якось письменник міркував і над тим, ким міг би стати, якби не почав писати. Він вирішив, що був би музикантом у барі, і таким чином «допомагав би закоханим ще сильніше любити одне одного».

Кохання всього життя

Ідеалізований вислів, але саме таким було кохання Габо. Він закохався у Мерседес Барчу, коли йому було 14, а їй всього 10. У 18 він присвятив їй вірш «Ранковий сонет божественній школярці».

Коли Габо виповнився 31 рік, він покликав Мерседес заміж. Разом вони виховали двох синів — Родріго та Гонсало.

«Якщо ви зустрінете свою справжню любов, то вона від вас нікуди не подінеться — ні через тиждень, ні через місяць, ні через рік».

Тепер вона пригладжує йому вуса на фотографії. На жаль, вже тільки на фотографії.

Любов до Габо

Ми не дарма писали про любов, яка полетіла слідом за Габо. Прихильники колумбійського автора під час прощання з ним випустили в небо тисячі жовтих паперових метеликів. Це було нагадування про одного з героїв твору «Сто років самотності», навколо якого завжди літали жовті метелики.