Готичні мари. Жінки у темній літературі (частина перша)

Стереотип: горор і все дотичне — то «чоловіча» література. Одразу ж на думку спадають Едґар По, Говард Лавкрафт, Алістер Кровлі, Стівен Кінґ та інші відомі своїми химерними творами чоловіки, які позбавили здорового сну мільйони своїх читачів. Звісно, образ будинку, що поглинає власних мешканців, або бузкової автівки, що полює на самотнього фермера, не надто в’яжеться з веселими пригодами дітей, які граються біля залізниці та допомагають подорожнім.

Але всі зазначені історії написала одна й та сама жінка, яка, як і десятки інших письменниць, створювала жахливі історії не гірше за представників протилежної статі. То які авторки досі ховаються у темряві? І які монстри чигають на нас поруч з ними? Згадаймо найзнаковіших представниць жанру, що творили до початку ХХ ст.


Анна Летиція Барбо

Першим готичним романом в історії літератури вважається «Замок Отранто» Гораса Волпола, що вийшов друком у 1764 році. Перший готичний твір Анни Барбо, також відомої під прізвищем Ейкін, з’явився у 1773-му, коли готиці не виповнилося й десяти років. Цього ж року авторка видала есей «Про задоволення, що походить від жахливих речей» — спробу пояснити, чому потойбічне й химерне приваблює уяву людей.

Активна громадська діячка, поетеса, літературна критикиня й авторка коротких оповідань, Анна Барбо висловила формулу, справедливу для «темних» жанрів і донині: цікавіть вестиме читача крізь страшні та химерні події, бо «несподівані удари шалених емоцій кращі за страждання від незадоволених бажань».

На її думку, герой твору має відчувати непереборне бажання дістатися до кінця своєї пригоди — відповідно, те ж відчуватиме і читач. Фраґмент «Сер Бертран» демонструє цей принцип у повній мірі: головний персонаж, втомлений лицар, знаходить покинутий давній особняк, що в ньому його зустрічають дивні звуки, незвична гра світла і… Далі вже спойлери.

Попри те, що основний доробок письменниці становлять твори для дітей, її внесок у готичну літературу важко переоцінити. Вірогідно, саме Анну Летицію Барбо можна вважати першою жінкою-авторкою макабричних* оповідань.


Мері Шелі

Мабуть, найвідоміша серед героїнь нашого матеріалу, Мері Шелі запам’яталася читачам як «мати Франкенштейна», авторка чи не найпершого фантастичного твору у світі. Цікаво, що роман з’явився після дивного «сну наяву»: Шелі настільки захопила ідея можливості оживити мерця, що вона довго не могла заснути, а коли зрештою поринула у сон, то побачила блідого студента, що уклінно стояв перед істотою, яку він «зібрав докупи». Спочатку «Франкенштейн» задумувався як оповідання, але швидко переріс у роман.

Дебютна книжка молодої письменниці (на момент публікації у 1818 році Мері було лише 20 років) не просто створила один з найхарактерніших образів готичної літератури, але й дала розвиток популярному на той час жанру «історій про привидів» — з тих пір безтілесним фантомам довелося ділити територію з бездумними рукотворними створіннями. Зокрема Франкенштейн був зомбі до того, як зомбі стали мейнстримом.

На жаль, невдовзі після публікації роману жахіття реального світу витіснили вигадані страхи: обидві дитини Мері Шелі померли, тому подальші твори були далекі від готики, що стала для письменниці надто особистою темою.


Елізабет Ґаскел

Відома своєю прозою на соціальні теми, Елізабет Ґаскел також відзначилася у макабричній літературі чималим доробком лячних історій. Її повість «Відьма Лоїс» поєднує у собі химерні марення та реальне «полювання на відьом», що відбулося у Салемі (пам’ятаєте, хто пізніше до нього звертався?) у 1692 році. Непохитна у реалізмі описів, Ґаскел пов’язала родинну трагедію з божевіллям, яке захопило ціле місто. Ця історія скоріше сумна, ніж жаска — і це робить її ще темнішою.

Також Ґаскел відзначилася низкою різноманітних готичних оповідань, де реальність перемішується з вигадкою у численних формах. Історії про привидів («Примара у садовій залі»), історії про прокляття («Бідолашна Клейр», «Доля Ґрифітів») й історії про одержимість («Сіра жінка») — лише кілька прикладів цього розмаїття. Окрім серйозної готики, Елізабет Ґаскел також створила кілька саркастичних оповідань, де на містичному тлі розгортаються доволі невинні події («Цікаво, якщо то правда»).
Хоча темна тематика і не стала основною у творчості Ґаскел, та все одно припала до душі читачам. Макабричні збірки авторки перевидаються й донині.


Едіт Несбіт

Так, опис на початку цієї розповіді стосується саме Едіт Несбіт. Найвідоміший твір письменниці, «Діти залізниці», разюче вирізняється з її «темного» доробку.

Однією з найулюбленіших тем Несбіт були прокляті будинки, приміщення та землі взагалі. Коротка й несподівана історія «Номер 17» вдало порушує негласне правило «не починайте свій твір з позіхання». «Будинок тиші» та «Проклятий будинок» у кращих традиціях лавкрафтівських жахів лякають скоріше атмосферою, ніж подіями. У «Павільйоні» Несбіт торкається вампірської тематики, наслідуючи Брема Стокера, а у «Листі брунатними чорнилами» опис божевілля перегукується з короткою прозою Роберта Чемберса.

Вже згадане оповідання «Бузкова автівка» взагалі представило нову форму горору, де головним монстром є автомобіль — не надто лячне створіння, на відміну від вампірів та привидів. Через багато років цю ж тему підхопить «король жахів» Стівен Кінг: пам’ятаєте роман «Містер Мерседес»? Цікаве поєднання самої концепції примари з типовим образом живого мерця, підкріплене потужним фіналом, виділяє історію «З мертвих» серед інших оповідок подібного штибу. Короткий, але, на диво, теплий «Роман дядька Абрагама» розкриває незвичний бік готичного жанру.

Одні з найлячніших оповідань письменниці — «П’ять почуттів» та «У темряві» — мають в основі реальну фобію Едіт Несбіт бути похованою живцем. Важко обрати кращого оповідача, ніж авторка, яка описує страхи, що переслідували її усе життя. Геть не ті твори, що варто читати перед сном. Хіба що замість.


P.S.

Також варто згадати Марґарет Оліфант, яка написала чимало містичних історій, Мері Вілкінс Фрімен, яка відзначилася історією про привидів під назвою «Луелла Міллер», та Шарлоту Перкінс Ґілман з її відомою новелою «Жовті шпалери», яку зазначає у своєму есеї «Надприродний жах у літературі» Говард Філіпс Лавкрафт.

Звісно, наш розподіл «до початку ХХ сторіччя» вийшов дещо умовним, але більшість творів цих письменниць все ж припадають на період з 1700 по 1900 роки. Наступного разу поговоримо про більш сучасних авторок, що заманювали читачів у тенета темряви у минулому столітті.

P.P.S.

Більшість зазначених творів не перекладено українською (майже всі, крім «Франкенштайна»). А значить, час для гештегу #видайтеукраїнською!

Євген Лір


*Макабричний — похмурий, темний, з акцентом на смерті.