Катакомби для інтелектуала, або Чим поповнити домашню бібліотечку

…Днями приїхав приятель із Парижа і розповів, що в тамтешніх емігрантів майже немає бібліотек! Себто немає у нашому розумінні слова (позаяк дорого коштують). Замість них – полиці зі стосами коробок. У коробках – гори відксереного паперу. З книг, до речі.
Уявляєте? Як у комірчині взуттєвої крамниці. Лише замість капців, пантофлів, черевиків – Сартр, Камю, Симона де Бовуар; Дерріда, Бодріяр, Ліотар. По-нашому — Куліш, Підмогильний, Тютюнник…
Враховуючи горезвісну кризу, скоро і в нас до того дійде. Якщо, звісно, ксерокопіювальники не дертимуть за свої послуги три шкури. На сьогодні деякі книги за роздрібною ціною зрівнялися із сукупною кількістю їхніх сторінок… Зате й місця менше в домі займають. Тож корисно взяти на озброєння французький досвід.
Гадаю, так буде й просто чесніше: тексти замість книг, бо де-факто книги, оправлені у розцяцьковані, але благенькі палітурки, давно вже замінили книги, які можна було би гортати, побожно вслухаючись у шурхіт сторінок, вдихати запах паперу, насолоджуватись ілюстраціями…
За радянських часів не було чого читати — сьогодні усього добра по горло, але книжок… Хіба це книжки?! Друковані слова, увібгані між двох папірців, які метеликово розлітаються вже при першій спробі прочитання. Між іншим, таке трапляється зараз і зі зразками енциклопедичного жанру, які розгортати доводиться особливо часто.
Про книжкову ілюстрацію й говорити не хочеться. Колись могутня

індустрія, яка щороку розроджувалася соковитими плодами арту, нині всохла, мов кайдашева груша. Не рахую, щоправда, дитячої літератури, та не все ж радіти казочкам і співаночкам. Хочеться сирого м’яса романістики на гарній таці з візерунком.
Колись автори книжок могли й не лишатися в пам’яті – а от художники, які натхненно їх оздоблювали, якраз навпаки. Насмілююся стверджувати: їх знали навіть школярі середніх класів – і не обов’язково у столиці. Ну, що скаже сучасному, та й будь-якому іншому, читачеві ім’я тандему Суслов-Росін? А-ні-чо-гі-сінь-ко.
Натомість ілюстратор, який обезсмертив – принаймні для читачів 70-х – повість “Дивовижна одіссея Феді Кудряша”, яка вийшла у видавництві “Веселка”, і сьогодні лишається легендою нашої книжкової графіки: Георгій Малаков. Він не малював, а виривав із пітьми віків масні, пітні тіні лицарів та піратів, конкістадорів та ренесансових шалапутів – це я вже про його, себто Боккаччів, “Декамерон”.
Можна назвати не лише Малакова – імен назбирається з кілька десятків. До прикладу, Георгій Якутович, Анатолій Базилевич, Григорій Гавриленко, Іван Остафійчук, Вадим-Костянтин Ігнатов, Юрій Чаришников, Олександр Івахненко, Софія Караффа-Корбут… Не кажучи вже про Василя Касіяна.
Із дня сьогоднішнього на думку спадає Славко Єрко – перед професійністю якого щиро знімаю свого капелюха. Проте стилістичний регістр вітчизняного митця, як на мене, розрахований на певні ситуативні категорії, якими не вичерпується арт-довкілля. Принаймні, вичерпуватися не повинно. Варто поцінувати й книжкові ініціативи львів’янина Юрка Коха, які до нас доходять спорадично і, на жаль, ніякого впливу не мають.

Тут якраз доречно спитати: “Хто ж винен?” І: “Що робити?” Скиглити ж легко, але бажано було б окреслити шлях у пітьмі… Ретроспекціями не наситишся, а старі книги, що їх ще можна віднайти на окремих ятках Петрівки (туди я останнім часом і ходжу, ігноруючи “нові здобутки”) із кожним роком стають усе більш ветхими.  Ламаються корінці, губляться сторінки – на тих, що лишаються, проступають плями рудого бруду.
Винуватців двоє: жадібний український бізнес і гламурний віртуал. Вони крокують пліч-о-пліч, підживлюючи одне одного, а ми ковтаємо наслідки цієї протиприродної, на перший погляд, злуки. Скільки разів мені доводилося з піною біля рота сперечатися з інтелігентними колегами, які мені з такою ж експансивністю обстоювали ідею “смерті книги”. Мовляв, усі книги вже є в Інтернеті, а скоро їхнє сприйняття буде збагачене комп’ютерним дизайном, “молоді зірки” якого вже не за горами.
Але час ішов, а малакови ХХІ століття усе не з’являлися. Натомість у книжкову справу притьмом порснули недоучки, пихаті дилетанти, мамії, якими не забарилися скористатися жаднючі дядьки. Заощаджували на картинках, заощаджували на примітках, а там, де грошей не бракувало, вже бракувало традицій, які розгубити виявилося надто простою справою.
Талановиті графіки – а їх кадри викохувалися у нас відповідними вузами, значення яких важко переоцінити, – подивилися на теє неподобство, почухали потилицю, та й пішли в малярство. Там вони не залежали від жаднюги-спонсора, а стартова ціна за картину в кілька разів перевищувала кінцеву ціну ілюстративного циклу. Нові малакови вмерли, тільки випурхнувши на світ божий. Натомість виникла генерація міцних живописців, у послужному списку яких кінця 80-х із подивом надибуєш на одну-дві книжки-ластівки, що не принесли весни.

Із критикою розібралися – а як щодо “позитивної програми дії”? Я би починав зі змін у свідомості. Не купувати кепсько оформлених книг – а купивши, оббілувати їх до білого м’яса, та й замовити палітурнику нейтральну обкладинку. Купувати старі книжки, досліджувати старі здобутки. Ігнорувати, а то й бойкотувати, “кумирів дня”. Коли-небудь загальна маса зусиль перевищить критичний рівень і спонукає ринок до адекватної відповіді. Врешті-решт, ксерокопіювати потрібні сторінки, сприймаючи їх як паліативне джерело інформації – в надії, що книжка з”явиться згодом…
От і повернувся я, хоч і з іншого боку, до “французької моделі”, викладеної на початку статті. Лише сумно якось: коробки на полицях, сірі аркуші в коробках… Майже катакомбний інтер’єр: катакомби для новочасного інтелектуала? в якого немає грошей для зразків видавництва “Academia”. Щоб ви знали, вони знову подорожчали на Петрівці.

Олег Сидор-Гібелинда