ЯК БАФФІ СТАЛА ВЕРОНІКОЮ

КІНОМАНІЯ ДЛЯ КНИГОЇДІВ

Не можу назвати себе фаном творчості Пауло Коельйо, але чутки про екранізацію його роману «Вероніка вирішує померти» все ж заінтригували. Адже, по-перше, сюжет книги доволі нескладний і лінійний, тобто не зовсім кінематографічний, а по-друге, роман базується на роздумах, а не на діях – тож чим кіношники збираються утримати біля екрану глядача протягом 90 хвилин? Відповідь режисера Емілі Янг виявилася простою: головною героїнею та музикою. Причому під час перегляду потішило тільки друге, оскільки мелодії в фільмі зібрані за принципом «догодити всім»:  від психоделічної альтернативи аж до Вагнера.
Загалом варто відмітити, що літературна основа стрічки не зазнала суттєвих змін – хіба що відверті сексуальні сцени роману замінили натяками, а головну ідею висловили в кінці прямо й чітко, не даючи волі глядацьким розмислам. Сюжет, вигаданий Коельйо, скажемо відверто – невибагливий: Вероніка Деклава через незрозумілі причини намагається вчинити суїцид, наковтавшись пігулок, однак її встигають урятувати та помістити до психлікарні, де вона заново починає розуміти цінність життя.
Головним піар-ходом фільму стало запрошення на роль Вероніки «народної» винищувачки вампірів Баффі – Сари Мішель Геллар. І справа навіть не в тому, що Геллар не зовсім хороша актриса (про що свідчить елементарна відсутність у неї престижних кінонагород), яка грала до того в посередніх фільмах, усе значно простіше – Вероніка не є складним образом. Власне, запрошення на її роль популярної Баффі скоріше виправдовувалося комерційною метою та, певно, палким прагненням самої Сари Мішель Геллар зіграти врешті в серйозному фільмі.
За цих обставин цікавіше було спостерігати за грою Девіда Тьюліса, який втілює на екрані психіатра, та Джонатана Такера, актора з маніяцькою зовнішністю і таким же амплуа, який грає коханого Вероніки, напівбожевільного Едварда. Основна думка книги – інколи варто померти, щоб зрозуміти сутність життя, – у фільмі розпорошується через показ побуту психлікарні та мелодраматичні намагання Сари Геллар зіграти роль грішниці, яка стала праведницею. До того ж, якщо в романі основна думка подавалась у контексті ненав’язливої філософії, то в екранізації цей контекст зник. Зрештою, кіно до мелодрами недотягує – бо у ньому немає концентрації на сльозливих моментах, а на філософську притчу не схоже, бо головна героїня часто перегинає палку з сентиментальністю. У другій половині фільму особливо починає дратувати її ідеальний макіяж: все б нічого, але ж, шановні, Вероніка знаходиться серед божевільних у психлікарні. Та й самі божевільні вийшли якимись статичними та безхарактерними, виписаних історій хворих, як у романі, у фільмі нема. Навіть Едвард – головний сенс життя для прозрілої Вероніки, – незважаючи на переконливу акторську гру, лишився персонажем без початку й кінця, і якщо глядач не читав перед переглядом твору Коельйо, то багато чого може взагалі не зрозуміти.
Загалом, «Вероніка вирішує померти» – не найкращий твір Коельйо для перенесення в кіноформат. Лишається хіба тішити себе думкою, що екранізація спонукає глядачів прочитати книжку – аби краще зрозуміти ідею, яку висловив письменник, але не змогла передати режисер. Давновідомі істини, навіть екранізовані, лишаються давновідомими істинами. Власне, кіно нічого нового книзі не додає – це здебільшого спрощений ілюстративний ряд до тексту із мораллю в фіналі. А справжнім поціновувачам Коельйо лишається хіба що чекати, поки екранізують «11 хвилин», ну чи хоча б «Алхіміка» – бо завжди хочеться вірити в щось краще, готуючись до гіршого.

Максим Нестелєєв