Солодкий тандем Матіос і Держипільського

АНТРАКТ

24-25 січня столицю утретє порадували гастролі Івано-Франківського обласного музично-драматичного театру. Вистава «Солодка Даруся» театральної трупи франківців збирала аншлаги ще 2009-го, коли уперше демонструвалася на сцені Київського молодого театру, а потім – у рамках фестивалю «ГОГОЛЬ-FEST». Цьогоріч гастролі стали ще цікавішми, оскільки поповнилися ще одним творчим надбанням – драмою-реквіємом за мотивами другого роману Марії Матіос «Нація».

Сучасного читача навряд чи здивуєш різнотиповою трансформацією літературного тексту: кінотеатри переповнені інсталяціями добре відомих казок, видовищною фантастикою та мелодраматичним «чтивом», конвертованим у картинку. Все більш цікавими стають, однак, абсолютно безпрецедентні, живі – театральні – експерименти з літературою. Так, у результаті хитромудрого мистецького синтезу отримуємо цікаві, яскраві, а часом навіть вражаючі результати. Саме таких вершин досяг творчий тандем письменниці Марії Матіос та режисера франківського театру Ростислава Держипільського. Створений у цій співпраці театральний диптих з вистав «Солодка Даруся» та «Нація» розповідає про складну долю людини, вписану у сторінки української повоєнної історії. Саме ці постановки театральної трупи номіновано на цьогорічну шевченківську премію.

Книга «Нація» базується на реальних подіях у Галичині 40-их років, що зачепили й особисту історію письменниці.  «Я почала писати «Націю» від незнання – бо самій було цікаво. А коли занурилася в цю тему, зрозуміла, що вже ніколи із неї не вийду…», – говорить авторка. Тема виявилася невичерпною та достатньо гнучкою для жанрового перетворення. Цей факт переконливо засвідчив прийом київської публіки, що виявився більш, аніж вдячним: приголомшливий аншлаг, непідробні переживання і бурхливі півгодинні овації. У таких подіях народження тексту, його візуальної актуалізації, завжди бачиться й народження нового глядача, що триматиме руку на пульсі знакових подій своєї культури.

Хоча театральні версії обох романів письменниці створені у різний час («Солодка Даруся» 2008 року, «Нація» 2010-го), у художньому замислі режисера вони зробились одним цілим, накресленим єдиним упізнаваним почерком – метофоричним, мінімалістичним, образним поєднанням експериментальних візуально-звукових прийомів із традиційним підходом до відтворення сюжету. Головну увагу у виставах зосереджено на самих персонажах, вихоплених із напівтемряви світлом прожектора… Сцена майже позбавлена декорацій. Окремого похвального слова вартий наскрізний народний наспів, який надає плину життя на сцені рис обрядовості, формуючи його нерозривну єдність зі світом нетлінних духовних смислів.

Творчості Марії Матіос часто закидають натуралізм і надмірну «чорнушність». Такий ефект однозначно заперечує театральна постановка, у якій мова персонажів відлунює особливою глибиною одвічної народної мудрості: людська жорстокість, байдужість, пересуди чи колоритні жарти, щедро пересипані живою колоритною говіркою, межують тут із проникливим напутнім словом до дітей. У виставі «Нація» паралельно на сцені переповідаються відразу кілька новел, відібраних режисером із книги: «Юр’яна і Довгопол», «Прощай мене», «Вставайте, мамко» і «Не плачте за мною ніколи». Режисеру вдалося передати документальний наратив роману, доповнивши його влучною образною інтерпретацією. Кінематографічна фрагментарність, з якою він підійшов до тексту, результувала в абсолютно завершений, новий і суцільний образ, передавши найважливіше – драму зіткнення людини з колізією самого життя, з його межею, його цінністю та нікчемністю.

У ході вистави на сцені з’являються метафоричні освітлені постаті перевдягнених у вагітних ляльок героїв розповіді, і з ними безперервно обертається колесо людської долі: життя закінчується і починається знову… Людина ж у тій коловерті  ніби стоїть на розпутті між життям і смертю, обираючи свій – повсякчас нелегкий – шлях… торуючи його з самого початку. Таким символічним посередником між світом живих, мертвих та ненароджених в традиційній культурі виступає невеличка лялька-мотанка, яка дісталася глядачам вистави у подарунок. Таким чином, складний і суперечливий відрізок історії, відтворений авторкою у тексті й згодом перекладений мовою театру, виступив своєрідним тлом для порушення сакраментальних екзистенційних питань. «І мертвим, і живим, і ненародженим…» – писав Т. Шевченко – своєрідно формулюючи концепцію української нації в її єдності крізь покоління й віки, бо минуле й сьогодення перетинаються для того, аби нащадки вивчили урок часу, що дається людині для розуміння.

Драма людської долі, драма нації і драма  глядача, котрий не лишився стороннім, але став причетним до події перетворення смислу у нову, самобутню і неповторну форму, здатну зворушити і підкорити.

Оксана Вітенко