Оксана Забужко (1960)
Письменниця, культурна і громадська діячка. За освітою – доктор філософії. На початку 1990-х рр. викладала україніську культуру в США (Пенн–Стейт, Гарвардський, Пітсбурзький університети). Постійно мешкає в Києві. Є авторкою шістнадцяти книжок, у тому числі поетичних збірок «Травневий іній» (1985), «Дириґент останньої свічки» (1990), «Автостоп» (1994), «Новий закон Архімеда» (2000), «Друга спроба. Вибране» (2005). Славу їй приніс роман «Польові дослідження з українського сексу» (1996), який став першим національним бестселлером незалежної України, а в 2006 р. переміг в опитуванні на звання «книжки, яка найбільш вплинула на українське суспільство за роки незалежності». Оксану Забужко зараховують до 100 найбільш впливових українців. 2009 р. її було нагороджено Орденом Княгині Ольги III ступеня. У Польщі вийшли друком дві її книжки: в 2003 р. (перевидана 2008 р.) – «Польові дослідження з українського сексу» (пер. Катажина Котинська), в 2007 р. – збірка оповідань «Сестро, сестро» (пер. Катажина Котинська і Давид Монько). Вірші друкувалися в часописах: «Odra», «Pociąg 76», «Pobocza», «Gazeta Wyborcza» і «Akcent» (пер. Анета Камінська і Андрій Поритко). За «Польовими дослідженнями з українського сексу» варшавський Театр Полонія поставив монодраму Катажини Фіґури, режисер Малґожата Шумовска.
Дорогою до пекла
Ти — тіло, втиснуте боком в розбухлу валізку автобуса:
обличчя якраз уміщається в чийсь черевик, од якого нога
десь в протилежнім кутку заповнює звільнену рурку простору
вкупі з дамською парасолькою; ззаду до сиднів
міцно, насмерть приваривсь чоловічий низ — і, попри тисняву,
якось там навітьмусується; краще б цього не робив,
бо, наколи, боронь Боже, спуститься,
то геть поплямить мені спідницю,
і коли розчахнуться поздовжні «блискавки» клапанів і нас повитрушують,
то мене доведеться насамперед запирати.
Найгірше, однак, що в цій тичбі я вже не знаю,
чи думки, котрі думаю, є насправді моїми —
чи, може, вони прийшли з-під цієї злямченої перуки,
яку я вже дві зупинки (чи два роки, чи два життя) силкуюсь відплюнути,—
а це серце, котрим гадала, ніби страждаю,
калатає з вивороту краватки, що заломилась
у мене на самому переніссі, і всі відчуття —
порізнені, здеформовані, — котрі сочаться крізь мене,
комусь належать, і я — лиш громадська вбиральня злоби та безсилля.
О! — здогадуюсь. — Знаю, вже знаю, де вихід:
Хочу Голготи, хочу хреста — от де можна
випростать руці_нозі, не боячись зачепити
ані розбійника зліва, ані розбійника справа,
і звести очі д’горі, і згадати власне ім’я!
Ідіотко,—відказує десь в мікрофон металевий голос центуріона,—
найзручніші хрести розібрали ще в минулім столітті, а решту,
рознявши на перекладини, порозпилювали на дошки:
з одного хреста таким робом виходять нари,
на які можна вкласти покотом шість чоловік,
а якщо в два поверхи, то й дванадцять!
Господи, що ж це діється, — хочу розгублено бевкнути,
та тимчасом мого язика передано на компостер.
Oksana Zabużko (1960)
W drodze do piekła
Jesteś ciałem, wciśniętym bokiem w napęczniałą walizę autobusu:
twarz akurat mieści się w czyimś bucie, od którego noga
gdzieś w przeciwległym kątku wypełnia zwolnioną rurkę przestrzeni
do spółki z damską parasolką; z tyłu do pośladków
mocno, na śmierć przyspawał się męski dół – i mimo ciasnoty
jakoś tam nawet się rusza; byłoby lepiej, gdyby tego nie robił,
bo jeśli, nie daj Boże, się spuści,
to zupełnie poplami mi spódnicę,
i kiedy rozewrą się zamki błyskawiczne klap, i powytrząsa nas,
to przede wszystkim trzeba mnie będzie zaprać.
Najgorsze jednak, że w tym tłoku już nie wiem,
czy myśli, które myślę, są naprawdę moje –
czy może przyszły spod tej potarganej peruki,
którą już od dwóch przystanków (dwóch lat czy dwóch żyć) usiłuję wypluć –
a to serce, przez które, myślałam, że cierpię,
bije na odwrocie krawatu, który zagiął mi się
na samym nosie. I wszystkie odczucia –
pojedyncze, zdeformowane – które przepływają przeze mnie,
należą do kogoś i jestem tylko publiczną toaletą złości i bezsilności.
O! – przychodzi mi do głowy. – Wiem, już wiem, gdzie jest wyjście:
chcę Golgoty, chcę krzyża – oto, gdzie można
rozprostować ręce-nogi, nie bojąc się, że się zaczepi
złoczyńcę z lewej albo złoczyńcę z prawej,
i wznieść oczy do nieba, i przypomnieć sobie własne imię!
Idiotko – odpowiada gdzieś przez mikrofon metalowy głos setnika –
najwygodniejsze krzyże rozdzielono jeszcze w zeszłym stuleciu, resztę zaś,
podzieliwszy na belki, pocięto na deski:
z jednego krzyża w ten sposób wychodzi prycza,
na której można położyć pokotem sześć osób,
a jeśli dwoma warstwami, to nawet dwanaście.
Boże, co się dzieje – chcę zmieszana wybąkać,
ale właśnie mój język ktoś podał do skasowania.
(tłum. Aneta Kamińska i Andrij Porytko)
Віктор Неборак (1961)
Письменник і літературний критик.
Мешкає у Львові. Закінчив українську філологію у Львівському університеті та аспірантуру в Інституті літератури імені Тараса Шевченка. Старший науковий співробітник Інституту Івана Франка. Є одним із засновників та учасників літературної групи «Бу-Ба-Бу» (Прокуратор). Автор кільканадцяти книжок, зокрема поетичних збірок «Бурштиновий час» (1987), «Літаюча голова» (1990), «Alter Ego» (1993), «Розмова зі слугою» (1993), «Епос про тридцять п’яту хату» (1999), «Літостротон» ( 2001), «Літаюча голова та інші вірші» (2005), «Повторення історій» (2005), «Вірші з вулиці Виговського» (2009). Лауреат численних нагород, також дістав Почесну відзнаку Міністерства культури і мистецтв України «За багаторічну плідну працю в галузі культури».
Протягом останнього десятиліття його вірші багато разів публікувались у польських часописах. Добірка його віршів увішла, крім того, до антології «Wiersze zawsze są wolne. Poezja ukraińska w przekładach Bohdana Zadury».
Обличчя Президента
Ми хотіли красунчика
на зразок Алена Делона
нам обридли номенклатурні писки
з качиними носами
і накладним волоссям
ми хотіли інтелігентного
та не хирла-мурла
вирозумілого
та не зарозумілого
батька а не пахана
ми хотіли україномовного
хай навіть і з окремими
демократичними суржикізмами
хотіли ми чесного
порядного
вихованого правдолюбця
і звитяжного змієборця…
і ось ми все це маємо
хоча й з певними корективами
…………………………………………………
Хто дбає про людей «цієї країни»?
улітку – Дажбог з Ладою і Даною
узимку – Святий Миколай і Дід Мороз
земля-матінка
приймає насіння
і повертає помножені устократ плоди
ми гріємося у сховках своїх жител
проїдаємо потрохи запаси
і уповаємо
що доживемо
до наступного врожаю
в цей час
Президент
розглядає своє обличчя
у чарівнім люстерку
таке обличчя
потребує
ретельного догляду
особливої пудри
цілющих ранкових і вечірніх масок
таке обличчя потребує
висококваліфікованої обслуги
косметологів з Євроспільноти
тибетських шептунів
від обличчя Президента
залежить майбутнє
«цієї країни» –
куди вона тепер дрейфуватиме?
до Атлантики?
чи до Тибету?
отож
молімося за обличчя Президента
усіма мовами України
кожен до свого бога
дай йому Боже бути таким
я к и м в о н о п о в и н н о б у т и
дай Боже нам розуміти
що означає
той чи той його вираз
і переміни
у той чи той бік
Президент «цієї країни»
повинен мати
мужнє обличчя
щоб ми і наші вороженьки
зарубали собі на носах:
с в о б о д а – ц е в о ї н
а не курва!
Wiktor Neborak (1961)
Twarz Prezydenta
Chcieliśmy przystojniaka
na wzór Alaina Delona
obrzydły nam pyski nomenklatury
z kaczymi nosami
i sztucznymi włosami
chcieliśmy inteligentnego
i nie z krzywym ryjem
wyrozumiałego
i nie zarozumiałego
ojca a nie watażki
chcieliśmy ukraińskojęzycznego
niechby nawet i z pojedynczymi
demokratycznymi surżykizmami
chcieliśmy uczciwego
porządnego
wychowanego prawdolubcę
i zwycięskiego smokobójcę…
no i wszystko to mamy
chociaż z pewnymi poprawkami
……………………………………………
Kto dba o ludzi tego kraju?
w lecie – Dażbóg z Ładą i Daną
w zimie – Święty Mikołaj i Dziadek Mróz
matka ziemia
przyjmuje nasienie
i oddaje pomnożone po stokroć płody
my grzejemy się w kryjówkach swoich domów
przejadamy po trochu zapasy
i mamy nadzieję
że dożyjemy
do następnego urodzaju
w tym czasie
Prezydent
ogląda swoją twarz
w czarodziejskim zwierciadle
taka twarz
potrzebuje
rzetelnej opieki
specjalnego pudru
leczniczych porannych i wieczornych masek
taka twarz potrzebuje
wysokokwalifikowanej obsługi
kosmetologów ze Wspólnoty Europejskiej
tybetańskich znachorów
od twarzy Prezydenta
zależy przyszłość
tego kraju –
dokąd on teraz podryfuje?
do Atlantyku?
czy do Tybetu?
więc
modlimy się za twarz Prezydenta
wszystkimi językami Ukrainy
każdy do swojego boga
daj jej Boże być taką
jaka powinna być
daj Boże nam rozumieć
co oznacza
ten czy ten jej wyraz
i zmiany
w tym czy tym kierunku
Prezydent tego kraju
powinien mieć
mężną twarz
żebyśmy my i nasi wrogowie
wyryli sobie na czole:
wolność to wojownik
a nie kurwa!
(tłum. Aneta Kamińska)
За тиждень чекайте на продовження огляду антології “Дольки помаранч”.
Нагадаємо, що до антології увійшли тексти авторів, які народилися в 1960-х, 1970-х і 1980-х роках, це: Оксана Забужко, Віктор Неборак, Юрій Іздрик, Марія Шунь, Назар Гончар, Роман Садловський, Іван Лучук, Іван Андрусяк, Маріанна Кіяновська, Мар’яна Савка, Оксана Луцишина, Дмитро Лазуткін, Катріна Хаддад, Олена Гусейнова, Олег Коцарев, Богдана Матіяш, Любов Якимчук, Богдан-Олег Горобчук, Андрій Любка.
За надані тексти для цієї публікації дякуємо Анеті Камінській та видавцям – Національному центру культури (Narodowe Centrum Kultury) та Корпорації “Ha!art”.
Придбати книжку можна на сайті видавництва або в інтернет-магазинах. Коштує вона досить помірно для такого обсягу – 41 злотий (приблизно 100 гривень).
“Друг читача”