Щоб потрапити на вручення Шевченківської премії, письменник ліг в лікарню.
—Крапельниці приймав, бо серце барахлить, – пояснює пан Володимир, – Якби років 20 тому отримав премію, можна було б кудись поїхати, відсвяткувати, от тоді б на коні був. А зараз спокійно все сприймаю. Чесно зробив свою справу, отримав нагороду. Колеги сміються: “Усе, що можна отримати в Україні, ти вже маєш. Тільки Нобелівська лишилася”. Перестаньте, кажу. Із віком учишся реально оцінювати свої сили і місце. Але все одно для мене нема більшого кайфу, ніж похвала дітей.
Від читачів дитячий письменник отримує кореспонденцію.
— Купа листів приходить. “Після вашої книжки ніяку більше читати не буду”, — пише хлопчик із Німеччини. Маю сусіда років із 9. Виступав у його школі. Тепер коли бачить мене на вулиці, хоче показати, що знайомий. За два квартали йду, а він уже кричить: “Здравствуйте, писатель! А что вы сегодня написали: роман или повесть?” Мені незручно так, усі озираються. Але й приємно. Розіб’юся, а писатиму так, щоб ці діти не відвернулися від мене.
Володимир Рутківський мріє про екранізацію своїх творів.
— Хотілося б глянути на них збоку, щоб їх екранізували. Сісти в залі кінотеатру і з усіма дивитися, їсти морозиво. Але щоб у нас усе налагодилося, треба ще років 120… Із задоволенням узявся би за сценарій. Декілька років працював на Одеській кіностудії, тож трошки вмію. 1985-го написав хороший сценарій за своєю казкою “Бухтик з тихого затону”. Збиралися знімати фільм, уже навіть гонорар отримав. Але грошей не вистачило і все зупинилося. От із нього і можна було би почати. Я прихильник кінематографічного стилю в літературі, коли дія відбувається жваво.
На думку Рутківського, отримати премію наступного року мають шанси Віктор Баранов, Павло Вольвач або Мирослав Дочинець.
За матеріалами Gazeta.ua