«Служба в армії – це найгірші півтора роки мого життя, – розповідає Юрій Андрухович. – Але якби можна було повернути все назад і не піти в армію, все одно пішов би. Радий, що у мене є такий досвід. Багато написав про це. Свої перші оповідання – ще під час служби у 1983-84 роках. Вперше опублікував їх лише 1989-го. 2007-го перевидав у спільній з Жаданом і Дерешом збірці «Трициліндровий двигун любові». Маю ще цілий армійський розділ у романі «Таємниця». Крім того, згадую армію і в «Лексиконі інтимних міст» – у тих розділах, які пов’язані з місцями моєї служби».
2007-го фільм фільм взяв участь у програмі «Прощай, СРСР!» на Московському кінофестивалі.
«Найгірший період – півроку в учбовій частині в Чернівцях. Нам просто не давали спати. За статутом, якщо солдат не на вахті, має спати 8 годин. А нам давали завдання – коли виконаєш, тоді й підеш спати. А вони були такі, що виконати їх було просто неможливо. Потім рік у Гайсині вже здався курортом. Найтяжча проблема – командував відділенням із 10-ти солдатів. Зловживали там всім, чим могли, а особливо місцевим самогоном. Всі озброєні, у будь-яку хвилину щонайменше одне одного можуть перестріляти. То була відповідальність. Робив вигляд, що командую ними, вони робили вигляд, що слухаються, старшини робили вигляд, що командують мною, офіцери – що всіма нами. З тим часом більше веселі спогади пов’язані, але були і трагічні моменти. Чотири хлопці за цей час загинули. Не на війні, а через нещасні випадки і хвороби, один застрелився на посту. Що зараз відбувається в українській армії, не знаю. Але не думаю, що щось хороше. Така ж хвора, як і все наше суспільство», – закінчив письменник.