Для Польщі українські переклади віршів роблять верлібрами

*

– Важливі за останні 15-20 років в українській літературі тексти не повністю відображаються в перекладах, які з’являються на Заході, – каже перекладач польської та англійської літератури на українську Андрій Савенець. Живе у Любліні. – З усією повагою до молодих і “пробивних” поетів, мені було б приємніше, аби польські читачі ще мали уявлення про Миколу Воробйова чи Костя Москальця. Якщо говорити, хто зараз тут популярний, то знову повторюватиму набридлу мантру: Оксана Забужко, Сергій Жадан, Наталка Сняданко, Андрій Любка.

 

– Чому комусь щастить більше?

– Великою мірою це питання контактів і особистих якостей. Молоді автори більш гнучкі, коли треба себе промувати, менш скуті і більш активні. Добре хоч, що неймовірно скромний Олег Лишега здобув репутацію в англомовному світі. І це один з найбільших успіхів сучасної української літератури на світовому рівні. Але у Польщі він знаний слабо. З прозаїків тут хіба вузькому колу відоме ім’я Валерія Шевчука. А це постать величезного калібру.

 

– Охочіше перекладають українську поезію чи прозу?

– Таки сучасну поезію, бо легше відтворити верлібр, ніж, наприклад, римований сонет. Сперечався з Анетою Камінською (перекладачка української поезії на польську – gazeta.ua). Вона перекладала римовані вірші Оксани Забужко верлібрами. Казала, що залишити вірші у римованій формі, це закрити їх перед польським читачем, бо він “традиційні” римовані тексти не сприймає. Анета сама зізнається, що не розуміє такої поезії. Не стану доводити з піною біля рота, що це завжди погано. Але у вірші Забужко “У вагоні метро”, рима витворює ритм, що відображає рух вагону, його гойдання. Це той випадок, коли зміст не можна відділити від форми.

 

– Наскільки зараз розвинуті літературні зв’язки між Польщею та Україною?

– Зараз це спілкування чимось нагадує міжвоєнний період. Тоді в Польщі існували часописи, перекладачі й автори, які знайомили польських читачів з українською літературою. Усі переклади йшли за покликом душі і всупереч політичним розкладам. У Радянському Союзі часто бувало інакше − видавництва мали план: такий автор, такі його вірші мають вийти. Тобто переклад відбувався за рознарядкою, а не за бажанням перекладача, і часто – без знання мови оригіналу.

 

Починаючи від “вісімдесятників”, з’явилося нове покоління – незакомплексоване і оригінальне, цікаве для поляків. Першою ластівкою стала антологія молодої української літератури “Рибо-Вино-Кур”, яку упорядкувала Оля Гнатюк. Виникло коло осіб, яке популяризувало українську літературу в Польщі. Крім Олі Гнатюк, це Богдан Задура, Катажина Котинська, Тадей Карабович. Найбільшим нашим прозаїкам щастить, бо мають таких уважних і вимогливих перекладачів. Йдеться не просто про добрі переклади. Вони докладають зусиль у співпрацю з видавництвами, в популяризацію письменника, організацію творчих зустрічей. Зараз на слуху Анета Камінська. 2011-го видала поетичну антологію “Дольки помаранч”, над якою працювала кілька років.

 

Нагадаємо, що 19 жовтня Оксані Забужко у польському Вроцлаві вручили літературну премію “Ангелус”. Відзнаку і 150 тисяч злотих вона отримала за роман “Музей покинутих секретів”. Нагороду дають письменникам з Центрально-Східної Європи, твори яких вийшли друком польською. Лауреатом першого “Ангелуса” у 2006 році став Юрій Андрухович з романом “12 обручів”. Серед фіналістів того року була збірка есеїв Андрія Бондара “Історії важливі і неважливі”.

 

Газета по-українськи