Пам’ятаєте свої перші джинси?
— Звісно. До того бабуся розказувала, що джинси продають у Львові на місцевій “толкучці”. Тому тоді Львів став для мене містом свободи. У Грузії вони коштували надзвичайно дорого. Їх продавали євреї. А ще можна було дістати в портових містах. Перші джинси батько привіз мені з відрядження до Москви. Якось у сьомому класі я вдягнув їх до школи замість форми. І доки ніхто не бачив, вийшов із дому. Директор школи викликав батьків, наказав зняти штани.
У який момент зрозуміли, що Радянський Союз — це недобре?
— Постійно ставив запитання вчителям. Почав здогадуватися, що щось не те. Бо по телевізору показують одне, а на кухні родина говорить про інше. Перший протест проти радянської влади я організував у 12 років. За статтю до дитячої газети мене нагородили путівкою в Артек. У таборі були не лише діти з Радянського Союзу. Всі розмовляли своєю мовою. А нашій вожатій чомусь не подобалося, що ми говоримо грузинською. Почала забороняти це. Ми на знак протесту оголосили голодування. Вожата розізлилася і настукала на мене директорові табору. Потім написали листа батькам, що я погано поводжуся. Вигнати мене не могли, бо літак прилітав раз на місяць.
Перше відчуття свободи з падінням Союзу пам’ятаєте?
— До мене свобода прийшла до його розвалу. Ми були студентами. Недалеко від Тбілісі є монастир із містом у печерах і середньовічними фресками. Поряд був полігон радянської армії. Звідти стріляли по тому древньому комплексу й перетворили його на руїни. Ми організували протест перед будівлею університету. Я виліз на підвищення й виголосив свою першу промову, що росіяни знищують нашу культуру й історію. Нас було мало. Більшість — кадебісти у цивільному. Кожен мітинг нас ставало все більше. Мене водили на допити. Влада ж постійно годувала обіцянками, що приберуть з того місця полігон. Батьки говорили: ви нічого не доб’єтеся. По вас стрілятимуть, як і по нас, коли ми виходили на вулиці 1956-го (під час масових мітингів у Грузії після викриття культу Сталіна Микитою Хрущовим загинули 22 людини. — “ГПУ”). Ми думали: “Як? На вулиці майже ХХІ століття. Хто в такі часи стрілятиме по живих людях?”. Були наївними. Для Росії не має значення, яке століття. Вона постійно живе в одному.