Поет-лицар: від козака Мамая до Ґабсбурга-Вишиваного

Поезія і зброя. Скільки існує світ – стільки ця пара крокує пліч-о-пліч стежками світової історії. Лицарські балади і бойові марші, героїчний епос і військово-патріотичні пісні – це ті жанри, у яких за поетичним сплетінням слів виразно вбачається холодний відблиск сталі. Часто траплялося так, що у ролі поетів виступали безпосередні учасники бойових дій – адже кому, як не їм, найкраще знати про те, що відбувається на полі битви, які почуття переповнюють серце воїна, що опинився у самому епіцентрі війни? Наша земля за всю її багатостраждальну історію теж здобула безліч таких героїв. То хто ж вони – ті українські лицарі, що тримали в одній руці перо, а в іншій – стискали меч?

.

Однією з найдавніших поетичних пам’яток слов’янської писемності є «Слово о полку Ігоревім». Ця героїчна поема, знайома чи не кожному ще зі шкільної лави, оспівує військовий похід князя Ігоря Святославовича на половців. Автор змальовує епічне полотно тодішніх подій, прославляючи відвагу та майстерність руських воїнів, не шкодуючи яскравих метафор та хвалебних епітетів.

Луки в них напружені,

Сагайдаки відкриті,

Шаблі нагострені;

Самі скачуть, як вовки сірі в полі,

Шукаючи собі честі,

А князеві слави…

.

Дослідники так і не прийшли до спільної думки щодо того, хто саме був автором «Слова…» – серед ймовірних авторів називали великого князя київського Святослава, знаменитого тисяцького Петра Бориславовича, брата княгині Ярославни – князя Володимира Ярославовича та інших знаних дружинників. Але всі вони згодні між собою у тому, що це була людина, з власного досвіду добре знайома з військовою справою; фахівець у питаннях військового побуту і бойової тактики, що особисто брав участь у військових походах – про що і написав у «Слові…». Отже, його автора з великим відсотком ймовірності можна вважати першим поетом-лицарем, що залишив свій відбиток в українській історії.

Козак Мамай – легендарний образ, котрий слугує для українців втіленням козацької культури. Мандрівний лицар, мудрець та чарівник-характерник в одній особі, він уособлює усі риси славного захисника народу, що були дорогі серцю українців. Реальною людиною, що носила таке ім’я, був Мамай Кият – половецький воєвода, від котрого веде своє коріння українсько-польський рід Глинських. Але сам козак Мамай не має якогось одного прототипу – це збірний ідеалізований образ, у якому реальні герої кількох поколінь сплелися з народними переказами та легендами. Невід’ємним атрибутом усіх зображень козака Мамая є кобза – як символ співочої української душі; цікаво і те, що багато картин, що його зображують, супроводжуються поетичними рядками, автори яких лишилися невідомими:

Не завидую нікому — ні панам, ані царю.

Богу своєму святому я за все благодарю!

Хотя титлом і не славен, та жизнь весело веду,

У ділах своїх ісправен, я вовік не пропаду.

Козак Мамай став уособлення славетної козацької культури, зокрема – такого жанру усної творчості як козацькі думи. Імена авторів цього потужного поетичного пласту залишилися невідомими через специфічний спосіб передачі: думи традиційно поширювалися мандрівними кобзарями, бандуристами та лірниками. Першою записаною думою, що дійшла до наших часів, є «Дума про козака Голоту»:

Ой полем киліїмським,

То шляхом битим гординським.

Ой там гуляв козак Голота,

Не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота…

Оспівавши історію від ранньої козацької доби до XVIII століття, думи утворили грандіозне полотно, на якому зображено не лише історію боротьби українського народу із загарбниками, але й картину життя людей з тих буремних часів.

Наш завзятий Головатий

Не вмре, не загине…

От де, люде, наша слава,

Слава України! –

поет-лицар, про якого піде мова далі, залишив по собі великий слід не тільки у вірші Тараса Шевченка.

.

Антін Головатий (1744 – 1797) – людина, що стоїть на почесному місці у низці українських поетів-лицарів. Кошовий отаман, полковник, командувач Чорноморської козачої флотилії, він ще у віці 13 років розпочав свій шлях воїна, вступивши до січової школи, а вже у неповних 20 років його було обрано курінним отаманом. Він залишався вірним козацьким ідеалам до кінця свого життя – після ліквідації Січі, Головатий привів козаків на Кубань, заснувавши там Кубанське козацьке військо. Але таланти цього видатного чоловіка не вичерпувалися військовою майстерністю, дипломатичними навичками та неперевершеним знанням морської справи. Його знали також як вправного музиканта-бандуриста і поета, автора численних віршів та пісень

Ой боже наш, боже, боже милостивий,

Що ми народилися в світі нещасливі.

Служили вірно в полі і на морі,

Та остались убогі, босі й голі;

Старались землю заслужити,

Щоб в вольності нам віку дожити.

.

Батько сучасної української літератури, Іван Котляревський (1769 – 1838), відомий нам, у першу чергу, як автор безсмертної «Енеїди» та п’єс «Наталка-Полтавка» і «Москаль-чарівник». Поезія вабила його з юності – ще навчаючись у духовній семінарії, він писав вірші українською мовою, яку називали тоді «малоросійською». Але життєвий шлях Котляревського було тісно пов’язано з військовою справою: він багато років служив у Сіверському карабінерському полку, брав участь у російсько-турецькій війні, був активним учасником облоги Ізмаїлу.

Любов к Отчизні де героїть,

Там сила вража не устоїть, –

писав Котляревський, і для нього це були не просто красиві слова. Свою любов до Батьківщини він підтверджував діями – 1812 року, під час походу Наполеона на Росію, він сформував у містечку Горошині на Полтавщині 5-й український козачий полк – за умови, що це формування після закінчення війни буде збережено як постійне козацьке військо, що служитиме на благо Батьківщини.

Крім великої поетичної спадщини, Котляревський також залишив по собі невеличкий, але дуже цікавий для історика документ – «Журнал военных действий», написаний 1806-го року –  у часи, коли у ранзі штабс-капітана служив ад’ютантом при генералі Мейендорфі під час війни з турками, де «отличил себя неустрашимостью», за що і був «всемилостивейше пожaловaн орденом св. Анны 4-го клaссa».

.

Василь Вишиваний (1895 – 1948) – поет-лицар ХХ сторіччя, міг би стати справжнісіньким українським… королем, якби колесо історії повернулося у інший бік. Нащадок династії Габсбургів, вроджений австрійський ерцгерцог Вільгельм Франц фон Габсбурґ-Лотрінґен, втілював у собі усі необхідні для хорошого правителя якості: він був прекрасним дипломатом, талановитим політиком, а найголовніше – відрізнявся такою палкою любов’ю до України, що міг би дати фору багатьом українцям з діда-прадіда. І цю любов полковник  Легіону Січових Стрільців виказував не лише ділом, а й словом – своїми віршами, котрі підписував ім’ям Василь Вишиваний – так назвали його товариші по зброї.  За життя він написав велику кількість віршів – як героїчних, так і ліричних, у якій він захоплено розповідав про красу українських пейзажів. Найвідоміший його здобуток – збірка поезій «Минають дні», присвячена пам’яті бойових товаришів.

До збруї! До збруї стрільці!

І рідну країну спасайте!

Повстаньте, як вірні козацькі сини,

Героями в хату вертайте!

Василь Вишиваний загинув у в’язниці, ставши жертвою сталінських репресій. Протягом десятиліть його ім’я свідомо замовчувалося або паплюжилося радянською владою. З цієї причини і його творча спадщина залишилася фактично непоміченою – вона ще чекає на вивчення та оцінку, але сподіваємося, що з часом вірші Василя Вишиваного займуть своє гідне місце серед перлин української героїчної поезії.

Військове формування, очолюване Вишиваним-Габсбургом залишило по собі великий слід не тільки у історії Першої світової війни. Формування УСС були справжньою кузнею українського фольклору – адже до лав стрільців йшла освічена інтелігентна молодь, що створювала велику кількість віршів, пісень та музичних творів патріотичної тематики, організовувала власні оркестри, хори та читальні. Деякі імена культурних діячів УСС ми знаємо і досі – Левко Лепкий, Михайло Гайворонський, Роман Купчинський та інші. Але величезна кількість поетів-лицарів тієї доби залишилися невідомими – частково через нищівну боротьбу радянської влади з фольклором УСС, частково – через те, що вони творили не заради власної слави, а задля спільної мети, не переймаючись збереженням власного авторства.

.

Олесь Бабій (1897 – 1975) – поет, чиє ім’я займає особливе місце в історії українського національно-визвольного руху. Адже саме йому належить авторство Маршу українських націоналістів «Зродились ми великої години», що його було проголошено офіційним гімном ОУН.

Зродились ми великої години,

З пожеж війни, із полум’я вогнів,

Плекав нас біль по втраті України,

Кормив нас гнів і злість на ворогів.

І ось ідемо в бою життєвому,

Тверді, міцні, незламні мов граніт,

Бо плач не дав свободи ще нікому,

А хто борець — той здобуває світ.

Ще замолоду Олесь служив в Українській Галицькій Армії і брав участь у стрілецькому поході на Київ, коли об’єднані сили Галичини і Наддніпрянщини на хвилі небувалого підйому бойового духу здобували перемогу за перемогою, відтісняючи більшовиків з українських земель. Ці події пробудили у серці Олеся Бабія поетичний талант, котрий вже ніколи не згасав, незважаючи на труднощі та поразки, крізь які довелося пройти протягом життя. А труднощів було багато: поділ української землі, про єдність якої він так мріяв, польський полон, життя у таборі для переміщених осіб у Німеччині, а потім – еміграція до США, де Бабій і помер. Талановитий письменник та літературознавець, він залишив по собі величезну творчу спадщину: збірки поезій та малої прози, поеми та дослідження про творчість інших українських письменників. І хоча він так і не дожив до здобуття Україною незалежності, все одно до кінця вірив, що це обов’язково станеться – ця ідея червоною ниткою проходить крізь його твори, велика кількість з яких присвячена героїчній визвольній боротьбі:

Так споконвiку в Божiм плянi

було повстання партизанiв

i хоч схилився їхнiй стяг,

то Україна в силах дужча,

бо вже мiцнiла в наших душах,

в дiлах повстанцiв i серцях.

Фольклор вояків УПА, подібно до творчості січових стрільців – це унікальний грандіозний пласт нашої культури, що зберігся, незважаючи на жорстокі переслідування. Сам провідник руху, Степан Бандера, грав на бандурі та інших музичних інструментах, знав безліч українських патріотичних пісень, а його соратники, добре розуміючи роль пісні у національно-визвольному русі, поповнювали скарбницю народної творчості своїми власними творами. Цікаво, що поняття «повстанці», «стрільці», «козаки» у піснях УПА використовуються як синоніми – а значить автори, чиї імена, здебільшого, лишилися невідомими, підкреслювали свою тотожність з героями минулого, вважали їх своїми братами у боротьбі.

.

Певна річ, це лише декілька імен тих, кого можна сміливо називати українськими поетами-лицарями. І Володимир Сосюра, який воював за УНР, і Нестор Махно, який писав вірші, і герой Холодного Яру письменник Юрій Горліс-Горський, і романтик, класик польської літератури Міхал Чайковський, який очолював козацьке військо у складі турецької армії, і навіть сам Тарас Шевченко, що відбув багато років у солдатах – усі вони складають колективний портрет українського воїна-поета, який вправно володіє і кобзою, і шаблею. Адже боротьба за Україну точилася не тільки у битвах. Слово завжди було зброєю, а подекуди й залишалося єдиною можливістю для боротьби. І значить ми можемо бути певні, що наша країна, які б випробування не  чекали її попереду, ніколи не залишиться без вірних воїнів меча і пера.

Ольга Герасименко