Не всякому Котляревському попом бути
Традиційну, сказати б, «канонічну» біографію Івана Петровича Котляревського знайти зовсім не складно: достатньо відкрити будь-яку книжечку з цієї теми й матимемо всім знайомі відомості про освіту, «Енеїду», «Наталку Полтавку», військову службу… Читатимемо приблизно такі рядки: «В Полтавській духовній семінарії Котляревський вивчав мови, богослов’я, історію, географію, математику, тут він познайомився з Вергілієвою «Енеїдою»… Перший біограф поета Степан Стеблін-Каменський писав, що Котляревський «ще в юному віці мав особливу пристрасть до віршів і вмів до всякого слова мистецьки добирати дотепні рими, за що товариші звали його римачем». Дізнаємося ми й те, що попом Котляревський так ніколи й не став. От тільки чому? Як так, подумаєте ви, залишити семінарію після восьми років навчання? Хтозна… можливо, Іван розчарувався в освіті. Євген Зарудний вважає, що Котляревському просто набридла семінарія: вона «не могла вже більше нічого дати, крім непотрібної атестації». Що ж, «вільне спудейство» цілком у дусі нашого часу, чи не так? Цілком можливо й те, що молодого Івана навіть близько не приваблювала попівська доля з її періодичними постами й повсякчасним утриманням від «чотиричленної скорботи людської», як писав мандрівний поет Климентій Зиновіїв. На Котляревського чекало щось інше – яскраве й насичене життя, повне веселощів, пристрастей, алкоголю й азартних ігор…
Як гартувалась «Енеїда»
Іван Котляревський завжди був веселою компанійською людиною. Ще у шкільні роки друзі любили його за дотепні вірші про козака Енея. Уривки з майбутньої «Енеїди» щоразу читалися на дружніх посиденьках за теплим пуншем, сигарами й картами. Друзі були першими слухачами й водночас першими критиками поета Котляревського. Багато чого з «Енеїди» вони знали напам’ять – стільки разів її чули, часто записували й поширювали списки в колах полтавської інтелігенції. Котляревський сам дивувався, як швидко передавали одне одному його Енея. З погляду сучасної людини надто дивним видається те, що автор не хотів, щоб видавали його – вже на той час популярний – твір, та ще й так злостиво реагував на спробу надрукувати «Енеїду» (Іван Петрович дуже образився на Максима Парпуру, котрий видав три частини “Енеїди” без його дозволу). За словами Євгена Сверстюка, «автор був настільки в полоні української рукописної традиції, що йому й на думку не спало пробувати друкувати свій твір». Певно, Іван ще не чув у собі таланту до художнього слова, адже в семінаріях і академіях віршування – доволі звична, мало не банальна справа. Одна річ – читати свої тексти в тісному колі друзів задля розваги й сміху, зовсім інша – винести «малоросійське слово» за рамки «домашнього вжитку». Для тридцятирічної людини це було б надто сміливим кроком, можливо, поет не був готовим до цього, а швидше за все, просто не усвідомлював такої потреби. Пізніше Котляревський розуміє важливість справи, тож невдовзі пише четверту частину, планує написати ще п’яту й шосту. Тільки от поміщик Парпура довіку асоціюватиметься з «якоюсь особою мацапурою», яку в пеклі «шкварили на шашлику». Так Іван Котляревський помстився за свою дворянську честь і свої авторські права, щоб більше ніхто не смів «чужеє оддавать в печать».
Книга про Енея – колективна праця!
Утім, повернімося до цих дружніх посиденьок і перших читань. Знайомі письменника згадують, що Котляревський, хоча й жив дуже скромно, все ж любив бувати в товаристві й часто приймав у себе близьких приятелів. Зазвичай у нього збиралося двоє-троє приятелів на віст, пили легкий пунш, вино й горілку. Настрій у всіх був пречудовий, товариство мало хороше почуття гумору, на посиденьках панувала незмінна атмосфера веселості й невимушеності… В такі моменти Котляревський вставав зі свого місця й голосно в особах декламував рядки з «Енеїди». Товариство реготало і, як то часто буває, починало й собі жартувати. А оскільки більшість молодих людей з оточення Котляревського так чи інакше мали стосунок до піїтики, то нерідко вони самі продовжували історію про Енея… Чи не тому, скажіть, від «Енеїди» прямо-таки штиняє питомо чоловічим, бурсацьким гумором з його фарсом, «сучими дочками» й подробицями, що змушували вихованих дам червоніти й виходити з кімнати.
До речі, про прекрасних дам. Іван Котляревський був визнаним любителем жіноцтва. І той факт, що він так ніколи й не одружився, зовсім не спростовує цієї любові, радше навпаки – підтверджує. Адже, як кажуть англійці, нащо купувати корову, якщо хочеться випити склянку молока? І все ж велике кохання в житті Котляревського було.
Двадцятирічний студент, як і безліч його вчених попередників, пробує себе в ролі учителя. В кінці XVIII століття це була досить небезпечна робота. В той час, як у Європі звільнялися від феодальної залежності, в Російській імперії саме поповнювали запас безплатної робочої сили. Нерідко бувало так, що в кріпосні записували навіть домашніх учителів. Так було одного разу й із Котляревським. Щоб уберегтися від подібного вияву любові з боку роботодавців, Іванові довелося про всяк випадок залучитися документом про дворянське походження. Молодий, розумний, дотепний учитель із чарівною усмішкою й свідоцтвом про дворянство неодмінно мав полюбитися котрійсь із панночок. Утім, про це відомо зовсім небагато: академічні біографії, якщо вони, звісно, не послуговуються фройдівським психоаналізом, переважно уникають теми «кохання». Про Марію Семенівну, або ж Машу Семикон, знаємо більше з літературних домислів, ніж із достовірних фактів. Відомо тільки те, що перша й, вочевидь, остання Іванова любов була племінницею поміщика Н., дітей якого навчав письменник. Котляревський читав Маші уривки з «Енеїди», планував освідчитися й жити щасливо з Машею, доки смерть… Однак Марія була обіцяна в дружини багатому панові. Дізнавшись, що звичайне людське щастя для нього заказане, на початку квітня 1796 року Іван утік у військо на цілих дванадцять років. Уже з полку Іван послав своїй Маші листа з проханням хоча б зрідка писати йому…
На старість Іван Петрович тяжко хворів, і на сімдесятому році життя тихо згас. Як свідчить Стеблін-Каменський, Котляревський задовго до смерті відпустив своїх селян, будинок разом і нерухомим майном заповів економці, а все інше майно роздав далеким родичам і приятелям… Не лишив він, на жаль, після себе нащадків. Так вийшло, що його, знаменитого Котляревського, знали в усій Полтаві й за її межами, а про сім’ю він міг тільки мріяти… Його єдине кохання, його єдина можливість сім’ї, його Маша назавжди лишилася там, у молодості. А його «Енеїда» – то й наш із вами спадок по Іванові Котляревському, хтозна, можливо, найкращий плід, що його будь-коли творили карти, алкоголь і здорове українське почуття гумору.