Літературні герої з часом починають жити автономно від первинного тексту, й автор ніби вже й не має над ними влади – точнісінько, як батько, діти якого подорослішали.
У випадку українського прозаїка та сценариста Олександра Ільченка все складніше. Якось не випадає назвати письменника батьком персонажа, який зійшов зі сторінок книги. Адже козак Мамай, попри те, що у знаменитому романі Ільченка отримав свою першу літературну реінкарнацію, до того багато віків існував у народній свідомості.
Життя письменника свідчить про те, що він дивовижним чином зрісся зі своїм персонажем. Аж хочеться припустити: може, сам Ільченко був реінкарнацією славетного козака Мамая?
«Волошебний світ» під віком скрині
Перша зустріч Олександра Ільченка з козаком Мамаєм відбулася, коли майбутній письменник був ще зовсім малий. От як це описано в романі «Козацькому роду нема переводу»: «В сараї над льохом зосталась від мого прапрадіда… чимала скриня… А на порепаному та полупаному віку скрині сяяла мальована картина… Мені вже сповнилось тоді років п’ять або й шість, і я частенько, якщо звідти не кричали на мене попідсипувані весною квочки, ховався на дні тої скрині й не зводив очей з помальованого віка, що його я, наче ляду, спускав над собою, немовби поринаючи в інший світ, …у світ казки, в той волошебний (як моя баба Ганна казала) світ, котрого я не забуду ніколи в житті та навіть і по смерті…»
На вікові був намальований козак Мамай – так, як його часто зображували народні художники. Певно, ховаючись у старовинній скрині, малий Сашко насичувався чимось незбагненним і зрештою «підчепив» тему, яка не давала йому спокою все життя.
Дитинство майбутнього письменника проходило в Харкові, де він і народився. Цьогоріч виповнюється сто років від того дня, коли малий Сашко Ільченко побачив світ. І неповторною атмосферою, що в майбутньому наповнить прозу письменника, він багато в чому завдячував найприроднішій школі мовної майстерності – живомовному родинному спілкуванню. У романі «Козацькому роду нема переводу» Ільченко з теплотою згадував свою маму і бабусю, сусідів – оточення, що подарувало йому невичерпне море побрехеньок, казок, можебилиць.
Освіту майбутній письменник отримував у семирічній гімназії. На останніх роках навчання Сашко влаштувався на вечірній підробіток у друкарні – видавничим коректором. Далі був Харківський інститут народної освіти. І вже з двадцятилітнього віку почалася журналістська та редакторська праця – переважно в редакціях дитячої періодики та видавництв.
Але Мамай не відпускав: «Ще хлопцем бувши, – мені тоді сповнилось років вісімнадцять, – їздив я до Катеринослава (як звали тоді Дніпропетровськ), щоб розпитати про Мамая в Дмитра Івановича Яворницького, невсипущого шукача запорозької старовини, найвизначнішого історичка Січі…» Дійсно, Ільченко замолоду бував у музеї, створеному Яворницьким у власному домі, і саме там познайомився з багатоманітністю ключової теми свого життя.
Замість кінокомедії
У літературу Олександр Ільченко увійшов наприкінці тридцятих. Під час Другої світової він якийсь час мешкав у Ташкенті – там побачили світ шість його книжок (повісті, нариси, есеї).
Тим часом ідея про Мамая визрівала. І в 1945 році Ільченко на пропозицію київської кіностудії зробив заявку на казково-героїчну кінокомедію «Козак Мамай». Готовий сценарій мав назву «Козацькому роду нема переводу». Письменник подав його на розгляд у студію, але відповіді не дочекався.
Десять років минуло, поки як безталанний сценарій став знаменитим романом. Книга «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця» вийшла друком 1958 року. Підзаголовок твору – «український химерний роман з народних вуст».
Книгу зачитували до дірок; її супроводжував шквал позитивних рецензій та вдячних листів. У архівах Олександра Ільченка зберігаються листи, що приходили на адресу: «Козаку Мамаю – у власні руки».
Дивує тільки одне: як у Радянському Союзі дозволили ТАКУ тему? Як вдалося побачити світ книзі, насотаній такою гарячою любов’ю до України та всього українського? Як пропустили крізь решето цензури цитування Біблії, позитивне змалювання церковних служителів, ба навіть більше – нехай дещо комедійні, проте образи Бога і святого Петра?
Не інакше, як допомогли тут характерницькі вибрики козака Мамая…
Петербурзька осінь
Але було би неправильно вважати Олександра Ільченка автором одного роману. Інші його твори теж зазнали слави. Ще 1939 р. побачила світ повість про Шевченка «Серце жде». У 1941 вона вийшла доповненою – як роман про останні роки життя Кобзаря («Петербурзька осінь»). Перевидавалася ця книга в Росії, Чехії, Болгарії, Сербії… За нею була поставлена в театрі ім. Франка однойменна п’єса.
У 1946 за письменником приїхали із ЦК компартії. Донька згадує, що батька забрали рано вранці, а привезли тільки пізно ввечері. Після цієї поїздки він добу лежав, нічого не їв і не говорив. А потім подзвонив у ЦК і погодився. Йому пропонували за мотивами «Петербурзької осені» написати кіносценарій.
Сценарій шарпали, як заманеться, – спочатку десяток разів змушували переробити, щоби узгодити з київськими інстанціями, а потім затверджували в Москві. Минув рік, а партійному керівництву догодити не вдавалося. Тоді прийняли кардинальне рішення: поміняли режисера – Івана Савченка. Той вирішив розширити хронологічні рамки оповіді на… п’ятнадцять років. Ільченко взявся до роботи. Він дуже скрупульозно ставився до точності свого тексту; щоб відтворити епоху, їздив до Ленінграда, працював у архівах, шукав достеменні відомості.
Новий сценарій, до котрого було докладено стільки зусиль, студія затвердила. Але на письменника чекало страшне розчарування. Ільченко отримав повідомлення: режисер прийняв його сценарій, а проте відсторонив письменника від подальшої роботи над фільмом. Стрічка вийшла без імені Олександра Ільченка у титрах. За деякими свідченнями, письменник сам попросив викреслити своє прізвище із переліку творців фільму.
І коли після успіху роману «Козацькому роду нема переводу» до Ільченка почали звертатися з пропозиціями про екранізацію, від відмовлявся. Може, боявся повторення історії?
Колекція Мамаїв
Як справжній козак Мамай, автор його літературного втілення багато мандрував – від Тихого океану до Атлантичного, від Балтійського моря до Середземного. Сприяла цьому робота кореспондентом однієї з найвпливовіших газет – «Известий».
Серед друзів Ільченко мав репутацію енциклопедиста, крім того, він володів чудовою бібліотекою словників. Донька згадує, що до нього часто зверталися, як у довідкову. Активно займався суспільною роботою – був у керівництві товариства дружби з Італією, очолював приймальну комісію Спілки письменників.
А ще – протягом цілого життя збирав колекцію Мамаїв. Дружина Раїса в одному з інтерв’ю згадувала: «Ці Мамаї, які перед вами – у графіці, скульптурі, фарфорі, майоліці, дереві – всі або подаровані Олександру Єлисеєвичу, або придбані ним самим. А цей килим із постаттю козака в центрі – сам по собі унікальний. Його виткав під враженням від роману косівський майстер Кошак за ескізом художника Бутовича». Також письменник замовив для своєї бібліотеки екслібрис із зображенням козака Мамая.
Важкі часи настали, коли в 1970-х роках зі сторінок газети «Правда» академік Іван Білодід звинуватив письменника в українському націоналізмі. Такі звинувачення зі сторінок преси в той час прирівнювалися до клейма. Відвернулися «друзі», Ільченка перестали друкувати. Тим часом письменник працював над новими романами, які досі не опубліковані: «Карусель», «Хочу, можу, люблю, або Сива чуприна» (спогади про зустрічі з В. Маяковським, Ю. Завадським, Д. Яворницьким, Л. Курбасом…)
Земний шлях Олександра Ільченка добіг кінця в 1994 році. Козак Мамай стереже спокій письменника і після смерті: на могилі Ільченка, в Києві на Байковому цвинтарі, – пам’ятник із бронзовим характерником.
Віта Левицька