ДРУГЕ ЖИТТЯ ЛЕОНІДА КИСЕЛЬОВА

Історії літератури відомі імена, які уособлювали ту чи іншу хрестоматійну епоху, фактично до неї не належачи. Таким був яскравий представник американської школи бітників Чарльз Буковскі, який не входив до згаданої поетичної формації «гримучих 60-х». Не менш характерною постаттю офіційної поезії 1940-50-х рр. вважається Ніколай Глазков, який, сповідуючи естетику заборонених російських футуристів початку ХХ-го століття, існував у глибокому підпіллі самвидаву. Так само, будучи сучасником Драча, Павличка і Вінграновського, київський поет Леонід Кисельов (1946–1968) завжди стояв осторонь літературного процесу, який відродився в Україні за часів нетривалої хрущовської відлиги.

Подвійний феномен
Народившись у російськомовній родині відомого київського письменника, Леонід Кисельов, звісно, починав як російський поет. У березні 1963 року в журналі «Новый мир», головним редактором якого був Олександр Твардовський, побачила світ перша добірка його віршів (рекомендована другом родини, письменником-фронтовиком Віктором Некрасовим) з приміткою «Леонид Киселев, ученик 10 класса школы № 37, г. Киев». І хоч успішний дебют заповідав поетові гарантовано-райдужну перспективу в лоні всесоюзного письменства, долі судилося, щоби життєвий шлях Леонідові Кисельову завернув зовсім в інший, ідеалістичний бік «національного» переосмислення власної творчості.
Загалом феномен Леоніда Кисельова прийнято числити за двома історико-літературними категоріями слави. Насамперед – як поетичного вундеркінда, який писав вірші від 13-ти до 22-ти років, тобто протягом одного десятиліття, згодом захворів на смертельну недугу, яку лікували «всім миром», рятуючи, як тоді казали, майбутнього Лермонтова чи Пушкіна. По-друге, випадок Кисельова для буремної доби 1960-х є мало не поодиноким фактом поетичної двомовності. Адже, почавши віршувати українською на останньому році життя і маючи в поетичному доробку лише близько сорока українських поезій, 22-літній юнак упевнено залишається в історії української літератури. Але в якій із цих двох «феноменальних» іпостасей поет був самим собою?

“Усе на світі – лише пісня українською мовою”
Історичної справедливості ради варто, мабуть, реконструювати метафізичний хід подій, що передував переходу російськомовного поета на віршування українською. З одного боку, мода на українство, що на початку 1960-х захопила була навіть неукраїнські верстви київської інтелігенції, серед яскравих представників якої досить буде згадати режисера Параджанова, неабияк сприяла зацікавленню поета «національним» контекстом. При цьому незайвим буде згадати атмосферу, в якій жив і творив Кисельов, а саме – 1960-ті роки в Києві. Саме тоді осередком духовного життя у місті стає Клуб творчої молоді «Супутник», заснований 1959-го року студентами театрального інституту та консерваторії, літераторами та художниками. Президентом клубу став Л. Танюк, активними членами – І. Драч, М. Вінграновський, І. Світличний, Є. Сверстюк, А. Горська та ін.
Утім, кожен приходить в українство власним шляхом, і мотивація його обрання у кожного своя. Навіть в учасників вищезгаданого Клубу творчої молоді на кшталт «зоряних» поетів того часу Драча, Вінграновського і Павличка – це була лише столична ейфорія вчорашніх провінціалів селянського закрою, зроджена офіційним дозволом говорити як не на «українські», то хоча б на «загальнолюдські» теми у донедавна задушливій атмосфері сталінського лихоліття. Тому якщо й була мова про Україну в нашого «українського» поетичного бомонду шістдесятників, то у фольклорному регістрі, єдино прийнятому владою форматі «національного» відродження, не в кращому, ніж у неофіта-росіянина Кисельова.
Саме в цей час і саме у такому, популярно-фольклорному ключі, що ним вирізняються поезії «Селянська пісня», «Катерина», «Цигарочка» Л. Кисельова, до російськомовного автора прийшло славнозвісне усвідомлення того, «Что все на свете – только песня / На украинском языке». До того моменту в російськомовному доробку Кисельова переважали не сільські, а урбаністичні мотиви, втілені либонь у найкращих зразках цього жанру – поезіях «Подол – плохое место для собак…» і «Дарница вскрикнет испуганной птицей…». Поза цим у стилістиці київського автора  переважали так само модна на той час тема реконструкції міфів («Расковали Прометея, / Дали хлеба и вина…», «Петр, шагая по дороге, / Ключ нашел большой, тяжелый…») і наслідування заборонених російських поетів-акмеїстів, чиї вірші – зокрема «Я закрыл «Иллиаду» и сел у окна. / На губах трепетало последнее слово» Н. Гумільова і «Бессонница, Гомер, тугие паруса…» О. Мандельштама – часом народжували ритмічно суголосні й настроєво не менш романтичні рядки юного Кисельова на кшталт «Осенний вечер. Я выключил свет…» .

“Поети – як вихор, поети – як вітер…”
Комплекс причин, що викликав перехід Кисельова до історико-культурного табору столичного «українства» містив не тільки суто національне прозріння у решти відомих шістдесятників. Річ у тім, що після його вікопомного дебюту в «Новом мире» 1963-го року на поезії 16-річного київського школяра, і зокрема на вірш «Цари» із задерикуватими рядками «За долгую историю России – / ни одного хорошого царя», спрямованого проти культу російських монархів, відгукнувся розгніваною статтею у «Літературній Росії» за 17 травня 1963 року сам член-кореспондент АН СССР Дмітрій Благой. Будучи автором класичної праці «Классовое самосознание Пушкина», він небезпідставно заявляв, що юний поет «виступає проти однієї зі стійких традицій передової російської суспільної думки» і не менш законно запитував: «Чему учат советских школьников в Киевской школе №37?!».
Хай там як, але саме тоді, 1963-го року, після невдалої спроби вийти на всесоюзний масштаб визнання, до Леоніда Кисельова прийшло не лише вищезгадане усвідомлення того, що «Что все на свете – только песня / На украинском языке». Поступовий перехід на українську на був неминучий, хоч і стався в останній рік життя Кисельова, який помер від лейкемії в ніч з 18-го на 19-те жовтня 1968-го року. Тож, якщо за «російського» періоду творчості імперська сучасність у київського поета було осмислена, як «Проклятый век. Поэты в нем ютятся, / Как моль в пронафталиненном шкафу», то в «українському» варіанті світосприйняття несподівано з’ясовуємо, що у той самий імперський час «поети – як вихор, поети – як вітер, як вітер…». А що ж сам поет? «И мышонок в баночку из-под шпротин / Прибежит рыдать обо мне”, – відгукується до нас 22-річний романтик Льоня Кисельов. Тому не дивно, що ближче до трагічного фіналу він остаточно з’ясовує власне ставлення до офіційного (російського) контексту, мовляв, ««Что-то стал я выпадать / Из игры по вашим правилам».
З чим прийшов Леонід Кисельов в українську поезію свого часу? Тематично це були зразки віршування у кращих традиціях елегійного «малоросійського» жанру, що передбачає апокрифічну безвихідь, найкращим взірцем чого лишається вірш «Катерина» 1968-го року. «Доки буде жити Україна / В теплім хлібі, в барвних снах дітей – / Йтиме білим полем Катерина / З немовлям, притнутим до грудей». Сюжет про скривджену москалями красуню, що за всі часи уособлювала гіркий образ України як покритки і «чайки-небоги», завжди був одним з найулюбленіших в історії офіційної української культури. Можливо, це була звична реакція будь-якого поетичного організму, який століттями харчувався жебрацькими плачами, кобзарськими псальмами та іншим продуктом низової, а не вершинної естетики переможців? Адже, якщо ж перемагали, то виключно у «фольклорний» спосіб! «У той час, коли нарід наш гине мільйонами тільки від тяжких тих обставин, в яких йому доводиться жити, – таврували українофілів ще у 1890-х роках радикали з Братства тарасівців, – по Російському цісарству ходять анекдоти про багату сторону, де галушки самі падають в рот, де люди сало їдять і сало п’ють, бо ж від краю до краю лунають українофільські співи».
Утім, на всі ліберальні маніпуляції наших патріотів українське село, за висловом Винниченка, «лише дивилося з-під лоба і грізно мугикало», а вже історія літератури добре знає різницю між «сільськими оповідками» й «описами села» чи то у Тютюника і Мушкетика, а чи в Солженіцина і Шукшина. «Бросаясь к народу, мы бросаемся прямо под ноги бешеной тройки, на верную погибель», – застерігав свого часу Олександр Блок російських народників у своїй статті «Народ и интеллигенция». От лишень гоголівська «птица-тройка», яку мав на увазі російський поет і яка символізувала стихію «народності», перетворилася під описувану пору дисидентських зрушень 1960-х на міщанську таратайку Чичикова з «Мертвих душ» Гоголя. Саме цю утилітарну естетику радянського «українства» й оспівував Леонід Кисельов у другому періоді свого «двомовного» творчого життя.

Ігор Бондар-Терещенко