МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ — КЛАСИК МИМОХІДЬ

Із дитинства Михайло Коцюбинський був улюбленцем родини. Його мати, Гликерія Максимів­на Абаз, вийшла заміж за Михайла Матвійовича Коцюбинського — вдівця, який уже мав трьох дітей від першого шлюбу. Тому не дивно, що коли з’явилася перша спільна дитина — Михайлик, він одразу став пестунчиком.
Своїм вихованням найменший Коцю­бинський був зобов’язаний, перш за все, матері, і згодом у автобіографії згадував, що саме від неї успадкував «тонку і глибоку душевну організацію». Батько ж майбутнього письменника — чоловік доброчесний і працьовитий, але із запальною та неврівноваженою вдачею — мав репутацію бунтаря місцевого масштабу, бо не терпів утисків начальства і несправедливості. Результат — часті зміни роботи й переїзди всієї родини слідом за неспокійним батьком.

Михайлик із дитинства виявляв неабиякі таланти. У 9 років він писав українські пісні «під народні», зі схожою ритмікою та мелодикою. Насправді це було наслідування репертуару сліпого лірника Купріяна, який певний час жив у родині Коцюбинських, але творчість 9-річного пісняра користувалася популярністю не тільки в родинному колі, а й серед приятелів його батьків. Згодом і літературні таланти хлопця теж не залишалися непоміченими. Учитель словесності Шаргородської духовної семінарії-бурси, прочитавши твір Михайлика про різдвяні свята, зауважив: «Будемо мати свого літератора!» А деякі його колеги навіть підозрювали малого у шахрайстві — не міг же четверокласник таке (!) написати.

Михайло дуже багато читав і мав на те свої серйозні причини. Одинадцятирічний хлопець закохався в 16-річну дівчину. Взаємності, звісно, бути не могло, і хлопець вирішив будь-що стати великою людиною, аби завоювати-таки серце коханої. Що ж, як не книжки, могло допомогти мрійнику у здійсненні цього серйозного бажання?

Не забарилася й перша серйозна проба пера — оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма». Критика теж не забарилася, проте була вона далеко не ком­пліментарною. Друг родини, вінницький присяжний Нейман порадив початківцю «…не калічити святу нашу мову». Така порада суттєво пригасила юнацький запал Михайла, який уже бачив себе у мріях великим літератором. Після тієї фрази він відмовлявся друкувати злощасний твір протягом цілих шести років.

Певно, якби юнак і далі мав змогу безтурботно жити батьківським коштом, він би швидко забув неприємну критику й писав би твір за твором, поступово йдучи до письменницької досконалості. Розуміючи свій хист, Михайло мріяв про вступ до Кам’янець-Подільського університету — він знав, що навчання дасть можливість значно вдосконалити стиль. Але життя внесло свої корективи — після закінчення Шаргородського духовного училища хлопцеві довелося швидко подорослішати. Спочатку осліпла мати. Потім батьківське бунтарство дійшло-таки до логічного кінця, і через чергову сутичку з начальством батько втратив посаду. Репутація невгамовного бунтаря вже ніколи не дозволила йому отримати хорошу роботу. Ходили чутки, що в ті часи Коцюбинські не могли почастувати гостей навіть чаєм.

Тож тягар фінансової відповідальності за родину частково ліг на плечі юного Михайла. Він змушений був відмовитися від мрій про університетську освіту й натомість витрачав свій час та нерви, даючи приватні уроки. У 1886 помер батько — турбота про фінансовий стан родини повністю лягла на Михайла. Молодший із дітей став єдиною опорою для осліплої матері, братів і сестер. Працездатність юнака не знала меж: тепер він працював домашнім вчителем у селі Михайлівка, а згодом давав приватні уроки аж у Вінниці. У 1891 році юнак прилаштувався репетитором дітей бухгалтера цукрозаводу у селі Лопатинці.

А як же література? — спитаєте ви. А ніяк. За весь цей час із-під пера Михайла з’явилося лише декілька оповідань: «Ялинка», «Маленький грішник», «Нюрнберзьке яйце». Зрозуміло, щое була творчість «у стіл» — твори ніде не друкувалися, ніким не були читані. Та й навряд чи автор був задоволений їхньою якістю — адже писалися вони похапцем. Михайло признавався: «Пишу я дуже мало й ніколи не вдовольняюсь своєю працею. Ще поки я обдумую сюжет, поки в моїй уяві малюються люди, події й природа, я почуваю себе щасливим… але доволі мені сісти за стіл і взяти перо до рук, як з-під пера усе те виходить блідим, анемічним… Скінчивши роботу, я почуваю попросту обридження до неї, такою мізерною видається вона мені».

Лише в 90‑х роках твори Коцюбинського почали з’являтися друком. Але сподіватися на те, що поодинокі публікації зможуть дати достатньо коштів, щоб мати змогу повністю присвятити себе літературній праці, було безглуздо — надто мізерними були гонорари. Тож письменник змушений був шукати постійного місця на державній службі. Цим місцем виявилася посада розпорядника Одеської філоксерної комісії (філоксера — шкідник виноградників). Нова посада давала неабиякі переваги — Коцюбинський отримав змогу подорожувати: Бессарабія, Крим… Хоча ці мандри й були своє­рідними польовими дослідженнями, проте службові відрядження — не найкраща обстановка для творчості. «Вибачте мені, ласкавий добродію, цю мою загайку; мені вже й самому соромно так довго тягти обіцяну працю, та що вдієте, коли така клята служба! Осінь та зиму матиму вільніші — тож гадаю докінчити «По Бессарабії» та спробувати свої сили на більшій праці, наприклад, повісті», — писав він видавцеві Василю Лучику.

Покинув Михайло Коцюбинський службу у філоксерній комісії за досить приємних обставин — одруження. І знову стара пісня: забезпечення родини. І знову труднощі: через свої українофільські «замашки» Коцюбинський отримав відмову в чернігівському земстві, змушений був певний час перебиватися хронікером житомирської газети «Волинь». І лише в 1898 році все-таки влаштувався на роботу в чернігівське статистичне бюро. Тепер він нібито мав більш‑менш пристойний заробіток. Однак розрослася родина, турбот побільшало — з’явилися діти. І знову ж таки: «Найбільша моя трагедія — неможливість займатися літературною роботою», — бідкався Коцюбинський.

Парадоксально, але лише під кінець життя у Коцюбинського з’явилася реальна можли­вість писати. У 1911 році «Товариство прихильників української науки і штуки» надало Михайлові Михайловичу довічну пенсію в розмірі двох тисяч крб. на рік. На ті часи чималенька сума! Письменник нарешті зміг покинути марудну службу, аби цілком присвятити себе творчості. Але вже пізно: на заваді повноцінній праці стало здоров’я. Лікарі поставили діагноз: порок серця. Ті яскраві речі, які є надбанням пізнього періоду творчості Коцюбинського, знову писалися всупереч — тепер вже здоров’ю.

Коцюбинський постійно перебував на лікуванні. Ми б не мали змоги сьогодні побачити більшу частину доробку класика української літератури, якби не те, що пенсія дозволяла звертатися до спеціалістів за кордоном: Австрія, Німеччина, Швейцарія, о. Капрі — та до найкращих київських лікарів. Проте перспектив одужання не було. Останнім твором Коцюбинського стала новела «На острові». Це вже була послідовна, методична літературна робота, але тривала вона зовсім недовго — незабаром після повернення до Чернігова Михайла Коцюбинського не стало.