Утім, у багатьох шанувальників любов до Тараса Чубая наполовину складається з любові до Грицька Чубая. Це той рідкісний випадок, коли на дитині генія природа і не думала відпочивати – просто змінила профіль…
Про свої читацькі вподобання, а ще про телепроект каналу «ТВі» під назвою «Ч/Б», ведучим якого він є, Тарас Чубай розповів кореспонденту «Друга Читача».
.
– Ви – син поета, та ще й такого культового… Мабуть, у родині панувала особлива атмосфера – культ слова, поезії?
– Навіть не знаю, що сказати на це… Культ слова? Дуже пафосно Ви почали – може, якось простіше? По-людськи?
– Гаразд, сформулюємо інакше. Вас виховували в повазі до літератури чи на це не звертали якоїсь особливої уваги?
– Ну як можна дітей виховувати в повазі до літератури чи там чогось іншого? Дітей треба любити, а не виховувати! Звичайно, атмосфера певна була, але навмисно ніхто нічого не робив. Просто я ріс серед книжок – у нашому домі їх було багато, приходили цікаві люди – і художники, і поети… Звичайно, вони щось декламували, але мені, дитині, це було, чесно кажучи, до одного місця – просто було цікаво між ними крутитися. А в старшому віці я сам це все для себе відкривав…
Не треба забувати, що мені було 13 років, коли батько помер, так що його поезію я для себе відкрив значно пізніше – уже в років 16-17. Після батька залишилася бібліотека. Ми жили в маленькій кімнатці, і на всіх чотирьох стінах були полиці з книжками. Коли я засинав, то завжди бачив назви книжок, авторів – якось воно поступово зацікавлювало, мимоволі запам’ятовував ці назви, щось пробував читати… Деякі дорослі книжки мене втомлювали, але я знаходив такі, що пасували до мого юнацького віку. Пригадую, одна з тих книжок, які мені підійшли, була «Пригоди бравого вояка Швейка». Мені тоді було десь років 13-15.
– Читаючи вірш, відразу чуєте в ньому мелодію?
– Хотілось би так! Це було би дуже зручно!
– Можете сформулювати різницю між звичайною поезією та пісенною лірикою?
– Ні, ну існує такий жанр, як пісенний текст. Але особисто я тим не дуже переймаюсь. Найважливіше з того, що я зробив, – це покладання на музику поезії, яка не передбачалася пісенним текстом. Батькові речі, які стали піснями, – це не є пісенна форма, пісенний жанр. Це радше композиції, сюїти…
– На Вашу думку, наскільки у пісні важливий текст? І що первинне – слова чи музика?
– Я насправді не знаю відповіді на це запитання… Це має бути гармонійний баланс. Адже коли ми щось говоримо – це вже звук, це вже певна музика!
– Ви давно співпрацюєте з Костем Москальцем. Можете поставити поруч із ним когось із інших сучасних українських «пісенних» поетів? Чи альтернативи все-таки нема?
– Без сумніву, я думаю, що Москалець – це найгеніальніше, що у нас з’явилося після Івасюка. Після Івасюкової «Червоної рути» у нас фактично такої ж популярності набула «Завтра прийде до кімнати» (чи, як її ще називають, «Вона»). Москалець – той, хто знайшов цю гармонію між текстом і музикою, знайшов цей баланс: і звукоряд, який добре співається, і зміст, який, з одного боку, не занадто складний, не перевантажений, а з іншого – глибокий і драматичний, кожного зачіпає… Так що Москалець найкращий із великим відривом – мало хто таких висот досягнув… І Москалець ще недооцінений. Геніїв ми зазвичай цінуємо, коли вони вже підуть від нас…
– Переходячи від поезії до прози – чи любите читати прозові художні твори?
– Коли є така можливість, дуже люблю читати! Останній місяць якраз такий вийшов – читабельний… чи читальний… Було кілька книжкових ярмарків – я відволікся від комп’ютера, від віртуалу, від Інтернету, і у вільні хвилини замість сидіння в мережах читав книжки.
За останній місяць я прочитав «Автобіографію» Френка Заппи, збірку інтерв’ю Тома Вейтса, «Дьюті фрі» Оксани Форостини, ще не дочитав Бойченка «Мої серед чужих», «Останні дні панку в «Гельсінкі» Ярослава Рудіша, також читаю «Винарні» Ігоря Померанцева – на жаль, дуже поганий переклад з російської. Читаю і поезію – але це трохи інше, професійне… Дуже гарну серію видав Іван Малкович – «Українська Поетична Антологія»: Позаяк, Андрухович, Неборак… Навіть якщо це все окремо вже видавалося, то разом воно якось дуже смачно пасує одне до одного, дуже гарно читається.
– Свого часу Ви були причетні до такого культурного явища, яке дало серйозний поштовх українській літературі, – театру «Не журись!». Зараз ви задоволені станом цієї літератури?
– Не знаю, чи ми справді були поштовхом…У якихось виставах «Не журись!» були задіяні літоб’єднання «Бу-ба-бу», «Пропала грамота» і «Лугосад», тому я б сказав, що це література дала поштовх театрові «Не журись!». Стан сучасний… А біс його знає, який стан сучасний – я не слідкую. Помітно, що багато молодих з’явилось, і вони творять якесь своє середовище – самі собі компліменти пишуть… Дуже мало є авторів переконливих. Бондаря можу виділити серед них – якраз нещодавно читав.
– До речі про Андрія Бондаря! Ми же можемо не поговорити про ваш із ним телепроект «Ч/Б», який буде представлений на Літературній Країні Мрій… Як наразі виглядає концепція цієї програми і що саме буде представлено гостям «Країни Мрій»?
– Концепції у мене нема ніякої – я на цій передачі такий собі весільний генерал. Всі інтелектуальні процеси йдуть у голові Бондаря – він у нас розумний, в окулярах… Фактично він мене в цю програму і затягнув. А я в цій програмі дуже гарно вмію сидіти з розумним виглядом і деколи щось таке сказати. Напевне, саме це робить програмі величезні рейтинги…
А на «Країні мрій» треба мріяти. Тому можемо помріяти, як воно буде на «Країні мрій»… Думаю, що має бути цікаво, якщо в цей день у мене не буде концерту чи чогось такого.
Спілкувалася Атанайя Та
7 липня, неділя, 15:00 на Літературній сцені Країни Мрій –
презентація проекту «Ч/Б» телеканалу «ТВі»