– Павле, зараз літо (інтерв’ю відбулося у липні, під час фестивалю АртПоле. – Ред.), спека, і настала традиційна пора для всіляких музичних фестивалів. Скажіть, чи маєте у фестивальну пору час на книжки?
– Так, на фестиваль я взяв із собою дореволюційне репринтне видання про гностиків, якось воно називається по-хитрому – «У пошуках Бога» чи щось таке. Науково-популярна книжка від початків історії християнства і про гностицизм, про гоніння на гностиків, про їхні духовні пошуки… І все гарно, як до революції писали. Хороша книжка! А вдома в мене лежить відкритий Плутарх. Там порівняльні життєписи всяких відомих людей. Я саме дочитую про Александра Македонського і, по-моєму, вже прочитав його дилогію про Тезея, Ромула і Рема. Отак.
– А з популярного ви щось почитуєте, із художнього? Із сучасного українського?
– З популярного прочитав «Божі воїни» Анджея Сапковського. Із сучасного українського? Бачте, я їх усіх знаю, і по прізвищах можна усіх довго перераховувати… Просто на даному етапі мені нецікаво перейматися грою розуму українських письменників – сюжетами і т. д. Зараз я відчуваю, що мені потрібно дещо по-іншому трансформувати час, не на читання художньої літератури. Мені не подобається зараз читати художню літературу, мені подобається читати спеціальну, наукову літературу, в крайньому разі – публіцистичну, якщо вона написана на більш-менш достовірних джерелах. Уже роки з два я не читаю художньої літератури. Можливо, я в чомусь себе обділяю, але якось так воно виходить. Хоча насправді я набрехав про художню літературу: от Анджея Сапковського прочитав же!
Ще я люблю перечитувати те, що колись читав.
– Що саме, класику?
– Ну так, якусь-там класику. Що я люблю з класиків? Всякі банальні штуки: ну, можна Гоголя почитати, можна Булгакова трішки, ще можна Чехова трішки почитати. Маркеса нещодавно перечитував, якісь оповідання, тому що перечитати «Сто років самотності» просто часу і духу бракує. Щось-там почитую з того, що мені тато покійний радив. Тільки на такій спеці я й не згадаю… Йо-ма-йо! Таки не згадаю! (Сміється.) У мене ще тато збирав усякі такі підбірки, колись були гарні українські видання «Сучасна румунська новела», «Сучасна американська новела», такі грубенькі. «Сучасна» – це зараз досить умовно сказано, адже видавалися вони десь тридцять – сорок років тому.
– Розкажіть, як у вас складалося з літературою у шкільні роки.
– Емммм, я дуже любив читати! Моя мама була вчителькою російської мови й літератури, а відтак у нас удома розкішна бібліотека – уся російська класика. Телевізор тоді був не дуже цікавий, а читати я любив, тому перечитував і радянських письменників, і того, і сього. Шолохова любив читати в школі. Скажімо, «Донские рассказы», про те, як у хлопчика в голові хробаки завелися.
– А як щодо «Війни й миру» Льва Толстого?
– Ну, і «Війну і мир» прочитав по шкільній програмі обов’язково. Що сказати? Ясна річ, якщо маєш хоч краплю совісті, треба прочитати щось-там основне – всіх-там чехових, толстих, достоєвських – якісь основні речі. Інакше, якщо ти, скажімо, гуманітарій і працюєш із текстами, проте не прочитав якихось елементарних основ, це як мінімум прикро.
– Скажіть, чи не бракує вам якихось українськомовних перекладів? Чогось такого, що би дуже хотілося українською почитати, а нема.
– Розумієте, щоб зараз говорити про це, слід бути більш-менш фахівцем у цій царині. Якщо зараз сказати, що мені чогось бракує, я не впевнений, що цього просто немає на ринку. Це треба, мабуть, до інституту зарубіжної літератури чи літературознавства звертатися…
Я-от хотів сказати, що читати – це робота велика. Оскільки робота в офісі й узагалі сучасний формат інформації – коротенькі замітки й усі ці штуки – знецінює те захоплення художньою літературою, яке було ще, скажімо, в покоління моїх батьків, коли всі люди (навіть ті, які були спекулянтами) тримали в себе стелажі з книгами, тому що це було нормально, престижно. А зараз важко бути читачем. Ув епоху блоґів, ув епоху суцільної інформаційної навали, коли мозок тріщить від повідомлень із телевізора, з радіо, з пошти, з мобільних… Тому важко з художньою літературою. І це, як на мене, біда! І треба надолужувати, примушувати себе читати…
– Ви згадували, що ваші батьки мали велику бібліотеку. А ви самі збираєте книжки?
– Ні, не збираю нічого. Навпаки – викидаю, позбавляюся книжок. Хоча інколи бачу якусь цікаву книжку й думаю: купити чи не купити? Купую. Кладу на полицю й вона там собі лежить – усе. Лежить, лежить, лежить собі й лежить… Зараз я приймаю позицію спостерігача і книги в папері накопичувати не буду. Мабуть, більше довірятиму якимось електронним носіям, але теж не факт, адже є магія книжки, магія паперу – і ця магія діє! Але насправді причина одна – я просто не накопичую.
– Насамкінець, можливо, згадаєте якийсь кумедний життєвий випадок, пов’язаний із книжками, літературою, письменниками?
– Так, щоб раз – і ха-ха-ха, то не згадаю, напевне. А! Я згадав, до речі, сучасний український твір, який мені було читати так цікаво, що я аж забризкався слиною! Це текст Кокотюхи і Максима Розумного, де вони згадують про літературні процеси дев’яностих… Там у назві фігурує слово «живим». От там дуже багато було про українських письменників – усякі інтриги тощо – словом, дуже цікаво! А кумедних випадків із життя не пам’ятаю – може, через спеку. Насправді письменник має страждати, і кумедність тут ні до чого. І чим більше письменник страждає, тим ліпші в нього тексти. Тому я бажаю всім сучасним українським письменникам побільше страждати! І мучитися. Тоді літературний процес дуже гарно піде.
Спілкувалася Ольга Бедрик