Драма на новий лад

*

Уже вчетверте в Києві пройшов фестиваль «Тиждень актуальної п’єси». Програма мистецького заходу складалася із читок п’єс, ворк-шопів із провідними театральними діячами, лекцій, презентацій та вистав за творами сучасних авторів. Цьогоріч для сценічних читок було відібрано 21 драму (із 110 надісланих текстів), а 12 п’єс одержали відзнаки журі. Упродовж восьми днів на сценах Національного театру імені Івана Франка, Молодого театру, Черкаського обласного академічного театру імені Т.Г. Шевченка і в приміщенні Гете-Інституту театрали могли вільно послухати читки п’єс, покритикувати авторів, подискутувати з режисерами і загалом скласти уявлення про сучасну українську драму. Але все по черзі.

 

лЕ29 дЕ31нЕ 30ц

Проект «Леденец» присвячений темі споживацтва. Майданчиком для нього обрали гігантський ТЦ «Більшовик». Детальніше про захід мені розповіла його учасниця Тетяна Киценко:

– У квітні цього року в Музеї театрального, музичного та кіномистецтва відбувся круглий стіл з проблем сучасної драматургії. Як результат, виділилася ініціативна група з трьох режисерів та трьох драматургів, які вирішили створили виставу на публічному просторі. Темою обрали споживацтво, майданчиком – ТЦ «Більшовик» як певний його символ. Працювали разом, але розбившись на режисерсько-драматургічні групи: я – з режисером Тамарою Труновою, Оксана Савченко – з Андрієм Маєм, Ден Гуменний – з Оленою Роман. Майже чотири місяці ми працювали над текстами: писали, обговорювали, обмінювалися ідеями, сварились, мирились. Сюрпризом для всіх був момент, коли нарешті ми вирішили відмовитися від текстів та зробили вибір на користь спектаклів перформативного характеру. Інтерактив виключено. Глядач має зосередитися на тому, що відбувається перед його очима: тоді головне сценічне дійство відбуватиметься у нього в голові. Мені здається, у нас з Томою Труновою вийшло досить медитативно та романтично. До речі, до візуального відеоряду потрапила інсталяція, яку ми створювали разом із скульптором Назаром Біликом. Це: диптих «Тарілка» із серії «Пиріжки» та «Пиріжки» з тої-таки серії. Мені подобається, коли театр поєднується з іншими видами мистецтва – відео артом чи музикою.

 

 

Читка п’єси Тетяни Киценко Молодого театру

.

Драма.UA

У Києві організатори «Тижня…» представили збірку п’єс «Драма.UA», до якого увійшли п’ять молодих літераторів: Віра Маковій «Дівка на відданє», Тетяна Киценко «Бал бетменів», Олесь Барліг «Дерева спізнюються на автобус», Євген Марковський «Партія», Артур Млоян «Хома Брут». Післямову написав Олександр Ірванець, зазначивши: «Молода українська драматургія початку ХХІ століття не просто перебуває на роздоріжжі – вона все ж таки рухається вперед…Тому сама поява чергової збірки сучасної драми має викликати насамперед позитивні відчуття та прихильні відгуки. Бо ж… за кілька десятиліть в анотаційній статті про котрийсь класичний твір, що підкорив десятки вітчизняних та зарубіжних сцен, буде вказано: вперше опубліковано 2013 року у Львові…».

*

«Драма. UA» – це також і фестиваль, який проходить у Львові з 2010 року. В рамках цієї події відбуваються майстер-класи, круглі столи, на яких театрали можуть обговорити сучасну українську драматургію із авторами, критиками, акторами, режисерами. Та найприкметніше те, що у межах заходу відбувається конкурс україномовних п’єс «Драма. UA», який шукає молодих та перспективних драматургів.

 

Черкаси

Один день фестивалю був виїзним. На автобусі учасники фесту вирушили до міста Черкаси, де відбулися режисерські презентації п’єс, створених спеціально для Черкаського театру ім. Тараса Шевченка. Куратором заходу виступив Сергій Проскурня. Як розповіла мені одна з учасниць проекту, в серпні місяці відбулася режисерсько-драматургічна лабораторія під назвою «Драматург-Актор-Режисер». У ній брало участь сім режисерів і сім драматургів. Учасники розбилися на пари, і кожен драматург обрав собі тему, на яку писатиме. Автори також контактували з акторами, використовували їхні історії для написання драм. На самому вечорі представлено не сім творів, а шість, одні п’єси були повністю готові, характери й репліки виписані, а в інших ні. Цінність цього проекту, на думку моєї співрозмовниці, в самому процесі творення, у живому спілкуванні трьох творців: режисера, актора і драматурга. І те, що все відбувається в державному театрі, в якому митці отримали доступ до його «тіла». Захід відвідало приблизно 60 глядачів.

 *

Читка п’єс у Черкасах

 

Читки

У рамках «Тижня актуальної п’єси» відбулося 28 читок. Прибули автори з України (Донецьк, Полтава, Черкаси, Вінниця), Росії та Білорусі. Серед молодих драматургів найбільше запам’яталися п’єси Павла Ар’є «Слава героям», Тетяни Киценко «Моя милиция меня…», Дена та Яни Гуменних «Зыбкое счастье моё». Із російських авторів – Максим Курочкін «Кандид…», Михайло Угаров «Маскарад» та Павло Пряжко «Парки і сади». Хоча в програмі останній автор мав представити п’єсу «Печальный хоккеист», але волею долі або режисерської містифікації читалася інша драма під назвою «Парки і сади». У ній задіяні три персонажі, йшлося про життя роботів на невідомій планеті. Хоч організатори і сам режисер розхвалювали свого підопічного, але п’єса у порівнянні з іншими видалася слабкою. Монотонне читання акторами, нудні монологи, статична дія, а найбільше дратував у цій драмі третій персонаж, голограма, яка з Вікіпедії читала історію парків і садів у Європі. Зал мало не захропів на цій читці, окремі глядачі виходили з аудиторії. Чому перспективний молодий режисер, актор, засновник Петербурзького театру «Post» Дмитро Волкострєлов узяв для представлення не сценічний текст, сподіваюсь, небездарного білоруського драматурга Павла Пряжка, невідомо. Хоча пан Дмитро й займався апологією Пряжка, його творчості, розповідав, що ставив інші тексти Пряжка («Запертая дверь», «Солдат», «Злая девушка» тощо) але це все одно не поміняло враження про почуте на сцені.

 *

Обговорення п’єси Павла Ар’є «Cлава героям»

.

Український та німецький драматург Павло Ар’є спочатку у Львові, а потім у Києві представив свій новий текст «Слава героям». У ньому йдеться про ветеранів (Андрія та Остапа) двох ворожих таборів – УПА і Радянської армії – котрі опинилися в одній палаті. Різні ідеології стають підґрунтям для їхніх сварок, у які вони втягують власних родичів та медичний персонал. Але ворожнеча бандерівця та комуніста, здавалося б, така гостра соціальна проблема в суспільстві, не викликала бажання стати на ту чи іншу сторони,  викликає не відразу до них, а навпаки захоплення, очікування розв’язки, загалом автором це все змальовано в комічному дусі. Побіжно в драмі виринає і проблеми відносин батьків та дітей, нечесних медиків, які крадуть ліки в пацієнтів і живуть за їхній рахунок. Відомий київський постановник Андрій Май вирішив читку в достатньо традиційній манері. Натомість у Львові ж все нагадувало справжню міні-виставу, мабуть, тому, що сам Ар’є був режисером читання твору. Така соціальна драма, написана за хрестоматійними принципами (і якщо в ній прибрати матюки), цілком заслуговує на постановку в державному театрі. Із глядацького залу лунали лише позитивні відгуки про «Славу…», окремі із глядачів хотіли б побачити п’єсу на великій сцені.

*

Драматург Павло Ар’є

.

Якщо попередній текст – художній вимисел автора, то наступні два базуються на документах. Задумка написати п’єсу, присвячену міліції та навколо неї, до Тетяни Киценко прийшла після розмови з таксистом, який розповів їй історії про правоохоронців. У самої Тетяни також є друзі, котрі раніше служили в органах. Поназбиравши історії, здійснивши з десяток інтерв’ю, використовуючи матеріали ЗМІ, молода драматургиня написала п’єсу про райвідділок міліції. Вийшло жорстко, реалістично, подекуди провокативно, з убивствами, катуваннями міліцією невинних людей, згадками про Врадіївку та справу Індила. Власне, текст Т.Киценко актуальний насамперед своєю реалістичністю, жорсткістю та документальною основою, але дехто з присутніх закидав авторці недостатність чорних фарб, змалювання надто «вгадуваних» персонажів.

*

Зліва направо – режисер Олена Снігурченко, драматурги Ден та Яна Гуменні, актори, які читали п’єсу   «Зыбкое счастье мое»

.

Третій текст Гуменних про долю людини на тлі війни. Ось що розповів мені драматург про свою п’єсу: «Драма «Зыбкое счастье моё» написана по матеріалах проекту «Жива історія», яким займався Херсонський центр «Тотем». Основа документальна, але там нема вербатіму. Всі документальні тексти художньо опрацьовані, там є реальні події, але сюжет сконструйований нами. Це зібраний герой з трьох життів. Одна жінка загинула на війні, коли зустрічала свого сина. Друга жінка була на війні медсестрою, а третя працювала в медсанбаті. У неї був ряд коханих, яких вона весь час утрачала на війні. Ми ці три життя сплели в один клубок». П’єса Дена та Яни має виразно філософський зміст. «В цьому тексті ми говоримо про безкінечність війни і те, що вона не може закінчитися, бо ми не хочемо мінятися. Війна йде завжди, вона як почалась колись споконвіків, так і не закінчується ні на хвилину. Тому в драмі переплітаються історії України та Росії. Війна йде зовні, адже злітають у повітря аеропорти, вбивають людей. Вона відбувається всередині нас. Кожен день ми з кимось воюємо», – резюмував куратор і учасник фестивалю Д. Гуменний.

 

Дві п’єси постмодерністського кшталту представили Михайло Угаров та Максим Курочкін. Московський драматург та сценарист, автор більше 20 п’єс, учасник оргкомітету фестивалю молодої драматургії «Любимовка» (Москва) М.Курочкін спробував переосмислити класичну повість Вольтера «Кандид, чи Оптимізм».

*

 Максим Курочкін на читці його п’єси «Кандид, чи Оптимізм»

.

Автор переселив основних персонажів прозового твору Панглоса – Кандида і його подругу Кунігунду в Росію 80-90-их років. П’єса позначена абсурдизмом, цинізмом, нелінійним сюжетом, алюзіями на твори зарубіжної літератури. Хтось у ній побачив для себе розвиток теми учительства, хтось певні особистісні риси, які прочитуються лише певним колом осіб. Інша драма переосмислює сюжет п’єси Лермонтова «Маскарад». Після читки в глядача виникло питання, а навіщо знову насилувати класику? «Класика така річ, яка живе у двох часах. Вона існує в час написання і живе зараз. «Війна і мир», наприклад, читається нами зовсім інакше, аніж читали її сучасники, тоді коли вона з’явилася. Сприйняття роману з плином часу змінюється. Наші наступники по-іншому читатимуть «Війну і мир», аніж ми. Тому що класичний твір відірвався від контексту, і годиться для всіх часів. Тому ми провели цю лабораторію «Класика і актуалізація». В рамках якої написана і п’єса Курочкіна «Кандид, чи Оптимізм», – відповів драматург, режисер, художній керівник театру «DOC» Михайло Угаров.

 *

Читка п’єси Михайла Угарова

.

Вистави

У рамках фесту відбулися покази вистав двох молодих драматургинь Оксани Савченко «Бери, люби, тікай!» та Наталії Ворожбит «Квітка Будяк». Перша йде в Молодому театрі, а друга в Національному академічному театрі ім. І.Франка. Ці дві драми об’єднує гостра соціальна тематика, злободенні теми. На очах у глядачів розвалюються сім’ї — у п’єсі О.Савченко через кредитну заборгованість, а в драмі Н.Ворожбит через втрату роботи. Глядач у цих п’єсах побачить сучасне осмислення нашого життя, всі його потворні сторони. Приємно, що великі театри звернули увагу на сучасну українську драму, відкрили двері театральних закладів для молодих драматургів. Головне, щоб ці двері ніколи не зачинялися, і сучасний глядач розумів, що в Україні також існують молоді й талановиті літератори, нічим не гірші за іноземних.

 

Тиждень актуальної п’єси відбувся. Особисто мені бракувало п’єс українською мовою, фахових дискусій навколо читок. Також хотілося б, аби організатори наступного разу спробували залучити ширше коло людей, створили потужнішу рекламну кампанію фестивалю.

Яр Левчук

Фото Кіри Малініної,
Петра Армяновського,
театрального порталу «TEATRE» та автора