Вулиця Михайла Яцкова знаходиться у затишному кутку дальнього центру Львова. Але більше про цього самобутнього письменника досі знає небагато хто, навіть серед справжніх любителів літератури ХХ століття. Хочете заповнити цю прогалину у ваших пізнаннях? Тоді книжка «Химерний Яцків» – саме для вас!
Характерно, що написала її авторка не з України, а з Польщі. Це Аґнєшка Матусяк, професорка, історик літератури, завідувачка Відділу україністики Вроцлавського університету. І її легка географічна відстороненість, мабуть, лише додає неупередженості.
«Химерний Яцків» складається з двох частин. Перша – досить компактне дослідження професорки Матусяк «Модерністський дискурс у прозі Михайла Яцкова». Друга – власне проза Яцкова: «Ґотуріди», «Посуди», «Поганство юрби», «Мальований стрілець», «Лісовий дзвін», «Дитяча грудь у скрипці», «Дівчина на чорнім коні», «Архітвір», «Новітня основа», «Вечерниці Романа Ничаєнка» та «Блискавиці».
Михайло Яцків народився 1873 року в галицькому селі Лесівка, а помер 1961 року у Львові. Розквіт його творчості припадає на 1900-ті та 1910-ті роки. Катастрофи наступних десятиліть йому пощастило пережити, але особливих літературних досягнень він уже не мав.
Проза Яцкова стала одним із найбільш цікавих та оригінальних виявів раннього модернізму в українській літературі. Саме модерністським особливостям його письма й присвячено дослідження Матусяк. Вона аналізує яцківські новели та інші речі в контексті декадансу, символізму, сецесії тощо через призму стилю, ідейного підґрунтя, тематики, мови, типів персонажів. Особливо втішно, що проводячи паралелі з іноземними авторами (а поле для таких паралелей творчість Яцкова пропонує справді широке), Аґнєшка Матусяк не схильна вдаватися до ритуальних постколоніальних плачів над долею письменника пригнобленої нації, а залишається в межах мистецтва.
Текст Матусяк написано вельми прозорою і доступною мовою, тож він може бути цікавим зовсім не тільки для науковців. Іноді навіть хочеться якого-небудь додаткового «подвійного дна». Але важко однозначно сказати, з чого краще починати читати книжку – з Матусяк чи з самого письменника.
Наскільки чітка й раціональна наукова частина видання, настільки ж загадковий, неоднозначний і дивакувато закручений «художній блок». Проза Яцкова в цьому сенсі є справжнім модерном, вона сповнена символів, неочікуваних орнаментальних прикрашальних елементів. Натуралістична оповідь раптом переривається геть сюрреалістичними, а то й катастрофічно-експресіоністичними образами. Над усіма подіями висить серпанок нерозгаданої містики. І, звичайно ж, ці твори невпинно супроводжує такий неодмінний супутник, як сновидність – вона викривлює вчинки героїв, важкою гирею чіпляється до діалогів, їй підпорядковується навіть освітлення на межі дня і ночі.
Це твори не для тих, хто є прихильником чіткої та зрозумілої послідовності зав’язки, кульмінації й розв’язки. Тут виразно домінує химерний естетизм. І тільки підсилює цю атмосферу авторська мова – їй лише сто років, але концентрація діалектизмів, полонізмів та інших родзинок уже робить її екстравагантною. Але я вірю, що ви не загубитесь у старовинних словах Михайла Яцкова. Краще загубіться в його образах!
Олег Коцарев