Мне грустно и легко; печаль моя светла;
Печаль моя полна тобою…
Алєксандр Пушкін
Печаль Ольги Пресіч світла, однак болюча, і сповнена Києвом…
Поезія нової збірки діяспорної української поетеси – це поетика відтворення миті прощання: із батьківщиною, з коханими і дорогими людьми, з минулим життям, – усе застилає туманом ностальгії, речі й постаті стають примарними, навіть спогади – мов посмішка Дон Жуана – готові зрадити будь-якої миті:
Те павутиння, що летить нізвідки,
В моє волосся осінь заплете.
Залишусь тільки мрією про квітку
В прощальний місяць, місяць хризантем
(«Земля змінила незбагненно швидко…»).
Друга збірка Ольги Пресіч – логічне продовження дебютних «Імпресій» (Київ, 1994): світовий (японсько-іспансько-австралійський) обшир тематики віршів, «вибаглива мова авторки» (Дмитро Нитченко), – усе дає відчуття дозбирування пазлу: триптих «Дон Жуан», що відкриває другу збірку, аналогічний триптиху «Кармен» з першої. Новий вірш «Ой там, за туманами…» проситься до розділу «Данина душі» дебютної збірки. Тема примарності, химерності світу так само домінує в «Імпресіях». Однак, те нове, що характеризує «Дон Жуана та інших примар» – це відчуття розлуки, можна сказати, відірваності від землі, що тебе виростила та… від рідних людей. Друга збірка має і відблиск колишнього київського життя, юнацьких років, поетичного становлення (після виходу в світ дебютної збірки, у 1995 році, Олю Пресіч прийняли до Спілки письменників України), і щось ностальгійне й дуже особисте, де багато печалі та болю:
Бо є земля, знедолена стократ…
…у сутінках печалі й самоти,
Попри завали, прірви й перекати,
Ридати і радіти. І нести
Свій хрест земний…
(«Полиш свій сум, полиш тривогу й страх…»)
Метафорика віршів Ольги Пресіч складна й витончена, що дозволяє говорити про «ориґінальність, багатий словник, відсутність штампів, збитих епітетів» (Дмитро Нитченко): «І час захлинувся акордом ілюзій / Останнім акордом осінніх доріг», «Усміхнений рожево-жовтий лис / З хвоста у будня смикає пір’їнки», «мов пазури – віти кущів», «Зливається присмерк на землю столітнім вином. / Густим та солодким. Смачним, мов таємна отрута», «уява моя, ланцюгами до часу прикута», «І бачиш невмолимий плин годин… / Минуле стиха дихає в обличчя», «Стають будинки стінами музею, / Де час буття ув’язнює своє», «…цеглини – немов розплавлені краплини часу», «Подарував він стиглі їй октави, / Нектар співучих нот він їй віддав – / Маленькій скрипці – бджілці золотавій / У запашних гармонії садах», «Здіймаючись в стрімкому пориванні, / Велично над Подолом пропливає, / Прямуючи у небо голубе, / Андріївської церкви корабель…».
«Дон Жуан та інші примари» сподобається тим читачам, хто цінує витончені грані поетичного смислу; тим, хто прагне пізнати світ (ця збірка має поезії, пов’язані з іменами Олександра Вертинського, Надії Степули, Дмитра Нитченка, Басьо). Ця поезія для тих, хто замислюється над долею й почуттями емігрантів: можливо, втішаться ті, кому довелося пережити щось подібне.
Авторці треба побажати її ж словами:
Полиш свій сум, полиш тривогу й страх,
Не думай, що грядуть нові напасті,
Бо маєш дитинчатко на руках –
Жадане зерня майбуття і щастя…
«Дитинчатко» в даному контексті – ця маленька книжечка поезій, в якій дійсно є зерня майбутніх збірок – ними вже пахне у більш зрілих віршах «Новонароджена лежала тихо…», «Коли пора вечірня настає…».
Світлана Борщ