Шахмати ad absurdum

Бриних Михайло. Хрустальна свиноферма. – К. : Грані-Т, 2012. – 160 с.

Шахи – гра серйозна. А шахмати – для дибілів. Найуспішнішим гросмейстером останньої гри в українській літературі є Михайло Бриних. Його черговий роман «Хрустальна свиноферма» – продовження «Шахмат…». З нами в романі – той самий супергеній доктор Падлюччо і його не менш доморощений підлітково-закомплексований учень – супергерой Міша. Що можна сказати про текст, який на 100% прагне деконструювати сам себе і всі можливі зв’язки з контекстом?

Бриних залишається вірним собі – успішним на літературному ринку творцем треш-романів, які постають пародією на пародію, іронією на іронію. Якщо вдатися до літературознавчого сленґу, то маємо приклад транс-художності. «Хрустальна свиноферма» – пародія на роман-детектив, роман-виховання… Фінал роману – цілковито списано з фільму «Дитя пітьми», де так само маємо маленьку дівчинку, одержиму жадобою вбивств (насправді це доросла жінка з генетичним захворюванням). Роман Бриниха нагадує фільм «Хатинка в лісі» («The Cabin in the Woods»), що є пародіює на всі відомі кліше жанру фільму жахів. Подібний транс-хорор маємо і в Бриниха. Такий роман може бути популярним сьогодні для певної аудиторії – переважно це підлітки, які живуть у світі стьобу з несформованою психікою, або «тіпа» продвинуті інтелектуали, які «тіпа» розважаються в такий спосіб. Роман і справді не має жодного імпульсу, аби над чимсь замислитися. Стьоб у кубі, який ковтаєш, можливо, отримуєш кайф, а пізніше – забуваєш.

Бриних чи не найбільше з-поміж сучасних авторів вирізняється послідовністю стилю. Його романи написано суржиком (принаймні в цьому запевняє анотація). Не можу погодитися, що це суржик, радше хвороблива гра письменницького інтелекту з тим, аби достосувати мовлення роману до суржику. Суржик – це мішанина з двох мовних систем, що засвідчує неграмотність мовців. А «Хрустальну свиноферму» написано а) з відчуттям стилю, б) з прекрасним знанням синтаксису, в) з купою інтелектуально просунутих слів іншомовного походження на кшталт «афронти», «еківоки», г) з апелюванням до гравюр Гойї, текстів С. Жадана й В. Медведя. «Хрустальна свиноферма» – це псевдоінтелектуальний треш, усе-таки написаний інтелектуалом.

Сам роман постає як виклик суспільству, як критика цього суспільства, заперечення ритуальності, форм сакральності, наявних у ньому. Це критика всіх можливих «великих наративів і великих ідей». Це іронічне заперечення самої літератури як «мистецтва слова» й роману як жанру з його пейзажними відступами, психологізмом, колізіями. «Міша кушав морожено, і призахідне сонце світило йому прямо в правий глаз» – фраза на початку другого розділу «Тайна трьох букв», яке ілюструє це намагання роздробити будь-яку поетичність і пафосність. Роман у своїй заперечувальній інтенції переплюнув сам себе. Звичайно, ця авангардистська за своїм типом спрямованість М.Бриниха зрозуміла. Написано вже стільки всілякого мотлоху, який не має жодної історичної чи естетичної вартості. Сказано стільки «високопарних» фраз про ВСЕ на світі, що від цього може знудити. Але й така форма письма також апріорно «ущербна», бо нецілісна внутрішньо. Та й постьобатися можна в одному-двох романах. А далі хочеться чогось нового, і вже стьобно-пародійний римейковий треш не задовольняє. І якщо життя навколо автор сприймає як «ге», і якщо література – це таке саме «ге», то для чого взагалі писати?

Роман видано надзвичайно якісно, по-мистецьки ошатно. Вражає поліграфія й дизайн. Проте це – немов красива обгортка, а в середині – «Чапаєв і пустота». Бриних у своєму літературному аутсайдерстві потрапив у мейнстрим. Але чи буде щось далі за цією свинофермою життя й літератури? 

Дмитро Дроздовський

Придбати цю книгу в інтернет-магазині «ВСІ КНИГИ».