Загубленої вівці кричання з чужини

Йозеф Вінклер. Вивезена. Нєточка Ілляшенко розповідає про своє українське дитинство /Пер. з нім. Н. Ваховська. – К. : Критика, 2012, – 192 с.

Австрійський письменник Йозеф Вінклер цьогоріч уперше приїхав до України і особисто представляв український переклад роману «Вивезена», який він написав зі слів української остарбайтерки Валентини (Нєточки) Ілляшенко. Жінка народилася у селі Добенка, що за десять кілометрів від Черкас. Нині цього села немає – як і інші наддніпровські села, його перенесли задля трьохсоткілометрового Кременчуцького водосховища.

У 1943-му, коли Нєточці не виповнилося й чотирнадцяти, гітлерівці вивезли її (разом із старшою сестрою Лідою) до Австрії, де один із селян взяв її у найми. У невеличкому гірському селі Моосвальда, що в Каринтії, жінка прожила до 80-літнього віку. Вийшла заміж за господаревого сина, народила п’ятеро синів, вивчила німецьку, але «своєю» поміж каринтян так і не стала. І в Україну в статусі гості приїхати не насмілилася. Щоправда, повідати світові про свій біль таки змогла. Найперше «Вивезену» прочитали далекого 1983-го у Німеччині. В Україні знайомляться лише тепер. Нєточка докричалася до рідної землі, хоча не встигла цьому порадіти – як розповів пан Вінклер, два роки тому її не стало.

Варто зазначити, що Йозеф Вінклер – виходець із австрійської глибинки і у своїх книжках викриває гірку правду сільського життя, критикує провінційний католицький світ. Через це від нього відцуралися батьки, а односельці зненавиділи, «наче чуму».

«Але я став письменником, жив у Парижі, Берліні, Римі, – сказав Йозеф Вінклер у Києві. – А Нєточка Ілляшенко зосталася у селі, їй довелося перестраждати набагато більше, ніж мені. Я боровся проти батька у книжках, та він прийняв мене, як блудного сина. А до неї після проголошеної правди у романі «Вивезена» більше ніхто й у двір не зайшов».

Для односельців ця жінка вкотре стала «російським людлом». Сама ж Нєточка називала себе загубленою вівцею.

Роман починається з авторської передмови під символічною назвою «Закамарок для людла». У ній письменник повідує про знайомство з українкою, про те, як винайняв у неї квартиру, аби відволіктися й дописати роман, а залишився на цілий рік. З перших слів Йозеф Вінклер не приховує захоплення «чуйною, обережною» жінкою, описує її як добру господиню, котра піклується не лише про господарство, а й про чужинця-квартиранта. Цікаво, що письменник долучався до сільської роботи, разом із Нєточкою Василівною бив свиню, приймав пологи у корови, збирав брусницю, – і щоразу спостерігав за її спрацьованими руками, які навіть згодом не знав, як описати… А врешті дивує, мовляв, у мене щомісяця зростав страх, що я більше ніде не зможу жити.

Ця частина твору приваблює стилем письма, яке скидається на ткацьке полотно, що на ньому автор спорадично творить кольорові узори. Ось він кладе темно-синій рядок із Нєточиних поневірянь, як ураз додає світлішого голубого барву, згадуючи власні сільські пережитки. В одному реченні він пише про «свій» 1983-й рік, а вже у другому – про «її» 1943-й. Розповідь переливається відтінками кольорів обох життєвих історій, які гармонують, звучать в унісон.

Тим часом друга й основна частина твору під назвою «Вивезена» написана у формі монологу. Автор вирішив зберегти автентичність почутого від Нєточки-Валентини, тож передає її самобутню пряму мову, яка сповнена щирості, справжності, української простоти. Жінка часто повторюється, але творить зв’язну й логічну оповідь. Аж дивує, як достеменно Нєточка Ілляшенко пам’ятає біографію свого батька, долю матері з її тяжким дитинством та виснажливим наймитуванням «за царя», про те, як господарювали батьки всім на завидки, та жахи сталінської колективізації навічно їх розлучили…

До речі, мати Нєточки – Гапка Давидівна Ілляшенко є чи не найголовнішою героїнею твору, бо її несамовита жага до життя, боротьба за виживання у нестерпних умовах, одужання після смертельних недуг та безмірна любов до дітей залишили величезний слід у житті Нєточки. Його й помітив письменник Йозеф Вінклер.

«Коли мати перенесла двостороннє запалення легенів, із тисячі хіба один переживає цю хворобу, лікар сказав – у цієї жінки подвійна жила! – каже оповідачка, й додає: – Я так переживала за матір, так любила її, бо ж ми стільки разом вистраждали!» На тканому здебільшого чорними нитками полотні-сповіді Нєточка Василівна усе ж вплітає яскраві червоні рядки надії та любові, яка не вмирала навіть тоді, коли її родину нівечила колгоспна «розбудова», Голодомор та війна.

«Це все схоже на казку, але це правдива історія», – каже Нєточка і їй годі не повірити. Вона вражає правдою про стражденне українське дитинство та закордонні муки, коли «гіршою за голод була туга за домом».

Ця історія змушує тамувати подих і викликає подив, бо є прикладом того, як «навіть у безвиході треба збирати докупи всі сили й надію, щоб жити далі». З опису однієї жінки охочі могтимуть довідатися значно більше про своїх бабусь, про історію українських сіл, про історію України.

Жанна КУЯВА

Придбати цю книгу в інтернет-магазині «ВСІ КНИГИ».