Світлана Талан. Не вурдалаки. – Х. : Клуб Сімейного Дозвілля, 2013. – 304 с.
Новий роман Світлани Талан – неодноразової дипломантки конкурсу «Коронація слова», що входить до десятки найуспішніших українських письменників, піднімає важливу і дуже нелегку тему – тих, кого називають «дітьми війни», і ставлення до них сучасного суспільства, часом байдужого, а часом і ворожого. На прикладі однієї звичайної родини, яких мільйони проживали на теренах СРСР, письменниця зображує портрет цілої епохи. Одна проста людська історія пов’язує між собою голодні довоєнні роки, коли люди важко працювали у колгоспах за трудодні, жахіття війни, життя у післявоєнні роки… і так аж до пострадянських часів: «лихі дев’яності», заробітчанство, порожні прилавки і мізерні пенсії.
.
Роман має неоднорідну структуру – перша його частина, присвячена дитячим та підлітковим рокам Марії, головної героїні, викладена у формі спогадів про життя у мальовничому селі на Поліссі. Другу – основну – написано у вигляді щоденників, які вона з різною періодичністю вела протягом усього життя, а третю – «Життя після щоденників» – присвячено останнім рокам подружжя Марії та Романа, овдовінню та самотності героїні, що за п’ятдесят років сімейного життя зовсім забула, що це таке – бути самою по собі.
.
Як на мене, «Не вурдалаки» – це книжка, цінна не стільки своїм сюжетом, скільки тлом, на якому цей сюжет розгортається. Авторка зображує дійсність, що оточує її героїв, настільки реалістично, ніби бачила це на власні очі. Певна річ, це теж лише моє припущення, бо я тієї дійсності, на щастя, не бачила й поготів. Тут залишається тільки спиратися на власні відчуття та інтуїцію – і в цьому випадку Світлані Талан хочеться повірити. Мабуть, секрет у тому, що вона описує часом відверто страшні події, не вдаючись до зайвого драматизму і «страшилок» – таким тоном розповідають про минуле наші бабці і прабабці, для яких це було просто їхнє життя.
.
Щодо персонажів – то тут будуть деякі зауваження. Є у них якась певна штучність – наприклад, таємно «нагуляна» від випадкового зв’язку дочка чоловіка Марії, обов’язково мусила виявитися дівчинкою з яскраво-синім волоссям, що росла з матір’ю-п’яницею, потай курила за хатою, а потім блискавично стала зіркою місцевого самодіяльного театру, після чого у її житті настала суцільна біла смуга. Сама Марія, головна героїня – мало не ідеал: терпляча, вірна і слухняна, чудовий педагог, вправна господиня, любляча мати як своїм рідним, так і всиновленим дітям, що з роками все більше закохується у свого чоловіка Романа, прощаючи йому усі вибрики, включно з відверто свинськими вчинками, і перетворюючи свій щоденник на «гімн їхньому коханню».
.
Особисто у мене Роман від самого початку не викликав особливої симпатії, і в процесі читання це відчуття лише посилювалося. Крім усього іншого, у моїй картині світу люблячий чоловік, що схиляє кохану дружину позбавитися спільної дитини через будівництво нового дому, відсутній як поняття. Враховуючи те, що на місце ненародженого маляти дуже скоро з’являться одразу двоє інших дітей, у тому числі й нажита на стороні донька від іншої жінки – і тісні житлові умови вже не будуть аргументом. Тому, незважаючи на те, що я сама до безтями закохана у власного чоловіка, зрозуміти і пропустити через себе почуття Марії у мене так і не вдалося. Але, можливо у цьому і полягав авторський задум? Адже любов – річ незбагненна, і чи можемо ми брати на себе відповідальність стверджувати, хто її достойний, а хто – ні?..
.
Незважаючи на те, що в анотації говориться ніби основною читацькою аудиторією «Не вурдалаків» стануть люди старші, я б радила роман, у першу чергу, представникам свого покоління і молодшим, тобто тим, хто або не застав совєтських часів, або був надто малий, щоб щось пам’ятати. Він може стати добрим щепленням від дивної ностальгії за радянськими часами, поширеної останнім часом серед тих, хто їх у очі не бачив, саме через відсутність надмірного пафосу, яким часто грішать книжки, що прагнуть зобразити радянські реалії без прикрас.
Ольга Герасименко