«Ніхто не сміє відвідувати розваги…, поки на світі є в’язниці»

*Вальзер Роберт. Прогулянка / переклад із нім. Юрія Андруховича.  Чернівці : Книги–ХХІ; Meridian Czernowitz, 2013. – 112 c.


Чим сьогодні українському читачеві може бути цікавий швейцарський письменник першої половини ХХ ст. Роберт Вальзер – негаласливий, «інтровертний», заглиблений у те, до чого більшості взагалі немає діла? Юрій Андрухович, сучасний український «голос» швейцарського прозаїка, у передньому слові від перекладача називає Вальзера «трохи Кафкою», «трохи Рільке», погоджуючись, що зі швейцарської літератури нам більше відомі Фріш і Дюрренматт. Чи це випадкове?

Зізнаюся, що це питання (чому саме Вальзер?) сиділо в мені під час читання «Прогулянки», яку українською майстерно оживив Ю. Андрухович. Цей швейцарський гуляка – маргінал у суто європейському сенсі слова. Людина із «узбіччя життя», яка з точки зору класичної капіталістичної європейської свідомості – «за межею». Він дивак і естет, філософ і мрійник, сумлінний громадянин (навіть «поліціянт» етики) і порушник звичного плину речей. Герой Вальзера втілює важливу рису європейської ментальності – здатності до критичності. Подеколи його соціальна задерикуватість породжена любов’ю до свого маленького світу, реального чи вимріяного. Проте герой живе, відчуваючи, що у навколишній реальності все розпадається, і згодом нічого не залишиться. Закони головного героя чужі більшості, для якої протагоніст – маргінал, соціально вразливий і незахищений дивак, який багато гуляє, а отже, має статки, бо згідно з тією-таки традиційною капіталістичною свідомістю гуляти може собі дозволити вельми багатий чоловік.

Герой Вальзера, здається, живе завдяки здатності до спостережень. Кожна його заувага цікава, часом парадоксальна або й божевільна. Проте в його міркуваннях є своєрідна метафізика – вони завжди над ситуацією. «Прогулянка» – це оповідь про зустрічі, враження, спалахи мимовільних асоціацій. Герой також живе у пошуках часу, але він не переймається прустівською «утраченістю», навпаки, перед нами доволі меланхолійний персонаж, позитивний і чудний. Водночас, дозволю припустити, що наш митець-мрійник відчуває всередині якусь вулканічну активність. Ось він прийшов до книгарні, щоб знайти найкращу книжку, аж раптом тікає звідти. Ось він розмірковує про зустріч із пані Ебі, аж раптом він уже встає з-за столу і прощається. Ось він бачить дівчину і в ньому миттєво спалахує романтична пристрасть. Або ж на його шляху опиняється пан Томцак, «від усього закритий», який «мешкав повсюди й ніде», «минуле, теперішнє й майбутнє були для нього єдиною безмежною пустелею». Зрештою, розповівши про цього «привида чи то пак жалюгідного колоса-надлюдину», герой, більше не озираючись, крокує далі. Його мета – йти, бачити, міркувати.

«Прогулянка» – це дивна історія про метафізику без телеології. Виклад підпорядковується людській ході, мовлення героя співвідноситься із кроками. Він розповідає рівно стільки, скільки бачить за цей час на власні очі. «Мої кроки були розмірені і спокійні… Я люблю приховувати почуття перед очима ближніх, але не докладати до цього якихось крайніх зусиль, що з мого боку могло б уважатися суттєвою помилкою та істотною дурістю». Герой Вальзера – «без крайніх зусиль», який, проте, вірить у прекрасне. Він соціальний аутсайдер, письменник, який хоче бачити перед собою речі, позбавлені штучності і тимчасовості (як-то найкраща книжка чи величезні літери на крамниці). У природі немає несмаку. І герой «Прогулянки», попри всю суперечливість і пришелепуватість, – проти несмаку. «Багато я дав би, навіть свою ліву руку чи ліву ногу, за те, щоб цією жертвою відновити на світі старе добре відчуття честі, задоволення старою доброю достатністю, повернути суспільству і країні оті порядність і скромність, які були… втрачені». «Я був мертвий, а тепер мені так, наче хтось підняв мене і запустив у рух. Там, де я міг очікувати лише потворностей, .. мені трапляються краса й доброта».

Наш гуляка шукає спокою, бажаючи повернути світ до природної доброчесності, яка була колись. Ні, не подумайте, що цей твір – пафосні сентименти про дегуманізацію мас. Часом оповідь досить іронічна, а герой показується як справжній божевільний, такий собі міні-Дон Кіхот ХХ століття. Він мусить бути з природою, аби писати. Проте насправді цьому дивакові потрібна тиша, яка передбачає гармонію, природність, адекватність. Герой не приймає штучності й гамору, яких так багато навколо. «Людям, які зі свистом, здіймаючи куряву, проїздять поруч мене в автомобілях, я завжди кидаю люті й жорсткі погляди – нічого кращого вони не заслуговують».

Наскільки все це резонує з нашим часом? Можливо, більше, ніж ми можемо припустити. «Прогулянка» – це подорож маленьким простором за допомогою пам’яті та відчуттів. Це пошуки внутрішнього голосу, який резонує з тишею природи, а не з гудінням авт. В оповіді багато естетичної етики, часом оприявненої в максимах («ніхто не сміє відвідувати розваги…, поки на світі є в’язниці»). Але таким є вальзерівський герой – химерним інтровертом, здатним мислити, а отже, бути – у своєму маленько-великому часі і всупереч марнотратству й марнославству.

Дмитро Дроздовський

 

Придбати книгу Роберта Вальзера «Прогулянка» в інтернет-магазині ВсіКниги.