Нескорені духом

*Я той, хто духом не скоривсь. Я тот, чей дух не покорился. – К. : Видавничий дім «Особистості», 2012. – 477 с. 

Не так скоро, як того б хотілося, але на теренах колишнього Радянського Союзу, схоже, формується громадянське суспільство, об’єднуючись навколо не політичних тенденцій, а дуже благородних ідей. Свідченням цього є поява книжки «Я той, хто духом не скоривсь. Я тот, чей дух не покорился», яка являє собою білінгвістичну збірку українських поетів – в’язнів політичних таборів Інти та Воркути з їх портретами та біографіями. Це – результат пошукових зусиль Воркутинського українського земляцтва, Сиктивкарської громадської організації «Покаяння», ірпінського культурологічного товариства імені Дмитра Паламарчука; видання побачило світ завдяки підтримці Всеукраїнської творчої спілки «Конгрес літераторів України», зокрема Лариси Скорик. Її упорядники – Юрій Тагіров /Санкт-Петербург/, Анатолій Попов /Сиктивкар/ та один з фундаторів Воркутинської громадської організації Євдокія Лісова, котра нині мешкає на Полтавщині.

До честі упорядників, вони виявилися такими об’єктивними, що надрукували вірші, які можуть тлумачитися як антиросійські. «Потрібно розуміти, що це не антиросійські, а антиімперські, антисталінські рядки. СРСР, особливо сталінського періоду, був такою ж в’язницею народів, як і Російська Імперія», – читаємо в передмові, яку від імені упорядників підписав Юрій Тагіров. Дотримуючись такої позиції, всі причетні до цієї благородної справи зробили великий внесок у скарбницю загальнолюдських цінностей, та й взагалі таке видання – безпрецедентне явище в українській літературі.

 

Окремо про перекладача Марка Каганцова – Заслуженого лікаря Російської Федерації й талановитого – судячи з перекладів – поета. Він народився 1947 року на засланні від батька-політв’язня, а українську мову вивчив з дитинства, спілкуючись з упістами. Його переклади напрочуд точно передають авторський стиль.

 

Україна нелегко доростає до державності, й Дмитро Донцов пояснював це тим, що серед її спільноти мало нордійців, яким притаманна сила волі та загострене відчуття честі. Чи не тому, що представники цього психотипу гинули в таборах? Біографії авторів книжки «Я той, хто духом не скоривсь» підтверджують цю думку. Так, священик Микола Сарма-Соколовський, будучи заарештованим 1944 року, втік з в’язниці й приєднався до оунівського підпілля, після повторного арешту йому було винесено смертний вирок, який замінено на 25 років каторги, з яких за колючим дротом провів сімнадцять. Двічі тікав з таборів Леонід Рябченко, за що до 25 років дістав ще п’ятдесят. «Коли в 1950 році готувалося повстання в Інті під кодовою назвою «Північне сяйво», Л. Рябченко врятував від розправи 146 ув’язнених, знищивши документи штабу», – читаємо в його біографії. А з одного з віршів дізнаємося про вражаючий епізод. У промерзлій землі політзеки з останніх сил довбають братську могилу для дев’ятьох загиблих. А десята – дев’янадцятилітня юнка, і їй, неторканій, негоже бути в одній могилі з хлопцями.

Негоже! Знаходимо силу

Довбаємо ще мерзлоту,

Щоб нашу сестриченьку милу

Ховати, неначе святу.

 

Андрій Коробань разом з батьком співпрацював з українським підпіллям, яке 1953 року розгромило гестапо, а 1951 року був заарештований за роботу, де гостро критикував те, що згодом увійшло в історію як «СТАЛІНЩИНА». Звільнений 1956 року, написав ще й «До питання про національну незалежність України», відтак був арештований удруге.

 

По декому з авторів не залишилося навіть фотографій, а про Якова Якимця не знайдено ніяких біографічних відомостей – тільки вірші, писані в 1940-46 роках:

Я твій син, Україно!

Бо ти в крові моїй..

Патріотом загину

У неволі чужій.

 

Освідчення в любові до Батьківщини часто звучить у віршах політв’язнів, та, на відміну від їхніх благополучних колег, що флюгером розверталися під усіма політичними вітрами, страдницьким своїм життям вони підтверджували ці почуття. І мав право Володимир Косовський у своєму «Заполярному вітанні» звернутися до тих, хто щиро чи вимушено ідеологічно обслуговував КПРС:

Я вам пишу, поет Тичина,

З тої далекої землі,

Де каторжєник ламає спину,

Де кров, де піт, де мозолі.

…Там марш гримить

під ваші струни,

Від стогону земля гуде –

ГУЛАГ і сталінська комуна

Живі серця в труну кладе.

Вітайте вашого Сосюру

В змаганні славте Сатану.

Лижіть… Дуріть……

Спасайте шкуру …

Привіт Миколі Бажану,.

Уклін і Рильському й Малишку…

Прославте сталінський маршрут –

Колючий дріт, собаки, вишки…

Комуна процвітає тут.

Епохи нової споруди.

І вугіль з кров’ю і руда…

У землю лізуть пухлі люди,

Щезають в тундрі без сліда.

 

Вони й на каторзі не корились: брали участь у повстаннях на шахтах, дивом уникали розстрілу за підпільну діяльність. Чи не напередодні страти Іван Паламарчук написав ось ці рядки:

Ой, як хочеться бачить весною

Неосяжних степів синю даль

Але смерть вже стоїть наді мною,

Піднімаючи чорну вуаль.

 

І він справді був розстріляний 22 грудня 1952 року, встигнувши переслати на волю три посилки з віршами та розповідями про життя в таборах. Де вони тепер?

 

Вірші прирівнювалися до злочину проти радянської влади, але в’язні їх писали, ховаючи по барачних щілинах від недремного ока концтабірних наглядачів. І творили безсмертні образи – як досі незнаний в Україні Василь Петрів/Роман Писарчук/, автор віршів «Останній етап» і «Партизанський етюд», які перевертають душу. Сила їхнього духу проявлялась і в умінні з усього брати радість. Ось як реагує Валерія Джулай, котру співтабірники називали Чайкою, на вербові котики:

Я вистою… Он пуп’янки злотисті

Ростуть серед нетанучих снігів,

Не в’янучи, не боячись морозу.

І, може, зацвітуть колись…

І серце оживе, і всохнуть сльози:

Живи, надійся, не журись!

 

Звертаючись до товаришки, ця поетеса молиться, щоб «донести до рідного порогу серце, сповнене жаги до боротьби».

 

Навіть повернувшись до мирного життя, вони брали участь у громадських рухах, ведучи за собою інших. Так, Володимир Чередниченко, чий рядок дав назву збірці українських поетів – в’язнів Воркути та Інти, був серед тих, хто на заклик Василя Стуса протестував проти арештів української інтелігенції в сімдесятих роках, брав активну участь у національно-визвольних акціях.

 

Та з виходом книжки «Я той, хто духом не скоривсь» постає низка питань.Чому вона, хоч і побачила світ у Києві за підтримки Всеукраїнської творчої спілки «Конгрес літераторів України», ініціойвана за межами нашої держави? Чому з тих авторів, які кров’ю писали свої рядки, окрім Дмитра Паламарчука та Григорія Кочура з їхньою перекладацькою діяльністю, дуже небагатьом вдалося пробитися до широкого читача? Видано збірку творів Ярослава Гасюка – стараннями фонду імені І.Фещенка-Чапківського, Володимира Косовського, власним коштом видав дві свої збірки Євген Чередниченко… А дехто з тих, хто «духом не скоривсь», і досі активно працює, створюючи унікальні за тематикою книжки як Михайло Іванченко чи Леонід Рябченко. Та як сталося, що саме вони опинилися на літературних маргінесах?

 

І напрошується сумний висновок: за часів Радянського Союзу гучні імена й високе суспільне становище здобували ті, хто ідеологічно обслуговував Комуністичну партію, «дихав Леніним», «вмів до всього достосовуватися» та закликав нещадно боротися з інакодумцями. А потім, розвернувшись у своїх переконаннях на 180 градусів, почав активно палити те, чому допіру ревно служив, а простіш, «брехати навпаки», і що найсумніше, суспільство сприйняло їх за своїх духовних вождів, повіривши в те, що вони «повернулися до самих себе». Більше того, ті, що безсоромно прилаштовували мораль до своїх інтересів, тепер претендують на статус правозахисників.

 

Чи не вони опираються появі книжок подібних «Я той, хто духом не скоривсь»? Надто великим контрастом є життя її авторів до їхнього благополучного творчого шляху. Чи не тому так багато розчарувань в української спільноти?

 

Шукати духовних вождів нації треба не серед тих, хто ціною облуди, ціною найбільшого біблійського гріха – «спокушання малих цих» – здобував собі високе становище, прищеплюючи суспільству підленьку думку про те, що невідомо кому було важче – тим, хто карався в таборах, чи тим, які були на волі…

 

А поки що хочеться сподіватися, що ця фатальна помилка ніколи не повториться – рядками «Реквієму» Орисі Матещук, адресованими героям, які лишилися невідомими:

Ваш дух буде вічно

промінням горіти.

Ваш образ до правди

людей приведе.

Наталя Околітенко,

письменниця, доктор біологічних наук,

Заслужений журналіст України