Мене вже кілька років тривожить питання: як так сталося, що Ющенко на посаді прем’єра і Тимошенко – віце-прем’єра впоралися із своєю роботою блискуче, а коли підвищилися на один ранг – президента та прем’єра відповідно – ганебно провалили роботу. Здавалося б, і люди ті самі, і посади подібні.
І от нарешті до рук потрапила книжка Ющенка «Недержавні таємниці» – зрозуміло, одразу взявся читати. Бо Самому видніше, що там сталося.
Розуміючи, що читачів можуть цікавити зовсім інші питання, ніж мене, одразу висвітлю їх.
По-перше, текст містить стільки фірмових «ющенківських» синтаксичних вад, що можна цілком впевнено сказати – якщо навіть і писав він не сам, то вже точно диктував. Тобто втручання «іззовні» було мінімальним.
По-друге, з книжки ви не дізнаєтеся про секрети політичної кухні – Віктор Андрійович залишається в позиції політичної персони і не поспішає відкривати карти.
По-третє, ви нічого не довідаєтеся про особисте життя Ющенка – крім того, що він усіляко уникав присутності при пологах дружини, що цілком можна зрозуміти.
По-четверте, жодної «полунички» з життя публічних персон, з якими доводилося спілкувати автору – ані пліток, ані припущень, ані інтимних таємниць.
Хтось після такої характеристики втратить цікавість до книжки – ну то й слава Богу, бо сам Ющенко вже стільки очікувань обманув, що не варто випробувати іще одне.
Тим, хто полює на сенсації, не варто напружуватися – їх там немає.
Бо ця книжка – спроба виправдатися. І, до речі, спроба вдала.
Наскільки вже я суворий критик третього президента, але вимушений визнати – внесок Ющенка у постання української Незалежності непересічний і, може, навіть значно більший за решту своїх колег разом узятих… Не поспішайте кидати в мене камінням. Я маю на увазі його діяльність на посаді голови Нацбанку та прем’єр-міністра, а зовсім не президентську спробу.
Адже хто не пам’ятає 90-х (як, наприклад, мій син) не може навіть уявити, що колись банківські платежі ходили поштою і грошей треба було чекати кілька днів, а то й тижнів. Той не знає, що таке інфляція у 10 тисяч (!!!!!) відсотків. Той не підозрює, чому не підробляли купонів (бо сенсу не було – поки малюєш, вони знецінюються). І тут заслуги Ющенка очевидні. Створення найкращої у світі банківської системи – без апелювання до того, що «в Європі так не роблять» та «де світові аналоги?». Зупинка гіперінфляції і створення бюджету. Запуск валютної біржі. Припинення держзакупівель хліба і переведення держпостачання на тендери. Заснування золотого запасу. Запровадження гривні і побудова одного з найкращих монетних дворів… Тільки цих звитяг вистачило б, аби встановити пам’ятник хай не на Майдані, але на розі Банкової та Інститутської, біля Нацбанку.
А якщо додати сюди прем’єрство – припинення бартеру, зупинка енергетичного безприділу і відключень «віялом», перший вихід на зростання ВВП, рекордний урожай зерна, та ще й в умовах тотальної підкилимної війни проти себе…
Ні, Ющенко – справжній герой України. Поки банкір. І поки прем’єр. Ну а потім… Не буду забігати наперед і псувати вам враження від читання. Версію Віктора Андрійовича про те, що сталося 2004-го, ви прочитаєте самі.
Зараз, попри кров і смерті, починаєш розуміти, що в України не було іншого виходу. Що ми мали пройти це – відчути свою силу і слабкість влади. Спробувати себе «на слабо» і переконатися, що не слабо. Отримати щеплення від федералізму та феодалізму, від «дружби» з Росією та сподівань на «добру Європу». Усе це – природні процеси, які не можна замінити навіть найкращим президентом, бо він за нас не піде ані під кийки «Беркута», ані під кулі терористів. Україна починається в кожному з нас.
Для мене спогади Ющенка стали своєрідною сповіддю – нещирою, але правдивою. Я зрозумів, що людина не всесильна, що кожному відміряне своє і зазіхати на більше небезпечно.
І ще зрозумів, що пора чесних мемуарів ще не настала. І що той політик, який наважиться розповісти все, як воно насправді було, стане популярним не менше за Дена Брауна.
Адже політики – окрема каста з особливою мораллю (якщо її так можна назвати). А президенти – супер-каста всередині цієї касти. І своїх вони не здають, навіть якщо ненавидять.
Адже нас, народ, вони бояться значно більше, ніж своєї совісті.
Олекса Вертипорох
юЩенок развалил украинскую армию, когда назначил своего кума еХанурика министром обороны который одного дня не служил в армии Сейчас мы получили урок