Саме таку назву має один із розділів роману «Омріяний край» («DreamLand») британської письменниці, громадського адвоката в галузі охорони здоров’я та журналістки Лілі Хайд і саме таким запитанням задається дівчинка, коли бачить, що бульдозер рівняє із землею її рідну хату. Хату, в якій живуть кримські татари, які щойно повернулися на свою Батьківщину із Самарканда. Цей роман підтримала Міжнародна асоціація AmnestyInternational за сприяння глибшому розумінню прав людей і цінностей, що в їхній основі. 2013 р. роман було перекладено кримськотатарською мовою.
Роман Л. Хайд (українською все-таки краще було б транслітерувати як Гайд з огляду на вітчизняну традицію, бо Хайд –російський варіант транслітерації) показує, що Крим – це земля передусім кримських татар, їхній омріяний рай, про який вони мріяли, Едем, до якого вони прагнули повернутися після сталінського переселення. У романі показано етап повернення додому. Кримські татари – своєрідний Одіссей, який був змушений блукати до своєї Ітаки з волі лиховісних богів. Проте доля кримських татар була в руках не богів, а тирана великої імперії, в якій панували ідеологія й культ вождя. Маленький народ не брався до уваги. Татар було депортовано до Узбекистану, до Голодного степу. Там не росло нічого, «крім колючок. Глиниста земля була перемішана з крупною білою сіллю, яку здувало вітром, і на губах постійно був її присмак, а в очах – пісок» (С. 22).
Роман розповідає про те, як відбувалось відчуження Криму, в який спосіб функціонували механізми переписування історичної пам’яті. Кримський світ потрібно було «переписати», дати нові назви його географічним місцевостям, аби в такий спосіб знищити пам’ять про народ. «Бахчисарай так сильно змінився, що тепер він майже сумнівався, чи існувало взагалі коли-небудь те чистеньке жваве місто з його спогадів» (С. 29). «Щасливе – так тепер називався Керменчик» (С. 121), Акмесджит тепер – Сімферополь (С. 90). Світ, до якого повертається Сафі, агресивний і жорстокий, його представники живуть за законами стереотипів і викривлених уявлень, побудованих на роками утверджуваних на тій землі ідеологічних імперських структурах історичного мислення. Сформований тип мислення аж ніяк не є модерним, позаяк не приймає «Іншого». Радянські люди вважають, що Крим — це їхня земля. Перебороти такий стереотип практично неможливо. Скрізь у етнічно кримськотатарському Криму відчуваються впливи імперської політики, яка не визнає етнічної закріпленості татар за цією землею.
У шкільних підручниках з історії написано, що радянські росіяни, українці, вірмени, азербайджанці… боролися проти нацизму й фашизму, але в тих книжках немає жодного слова про кримських татар. На зауваження Сафі вчитель різко відповідає: «Цю книгу писали поважні історики, а ти – неосвічена мала дикунка й цілковито помиляєшся» (С. 78). В інші часи Сафі взагалі могли виключити зі школи за подібне нахабство, яке полягало в незгоді з позицією офіційних істориків.
Повернення кримських татар до свого дому набуває неприродних форм. Людина, яку було викинуто з її ж землі, тепер мусить боротися з системою за свої права. Інакше вона так і залишатиметься нелегалом, приблудою, ворогом…
Поступово світ незайманої, дикої й попервах страшної навіть для кримськотатарської дівчинки природи приймає своїх автохтонних мешканців. Якщо спершу Сафінар відчувала острах перед Мангуп-Кале, то з часом кримські скелі, наділені в уяві дівчинки жахливими рисами, приймають її до себе. Світ, який оточує кримських татар, наявний у їхній історичній пам’яті, що представлена усними легендами, які в романі розповідає дідусь (къартбаба). А отже, саме усна історія протистоїть письмовій радянській, ґрунтованій на ідеологічному перекрученні історичних подій і фактів. У романі люди протистоять ідеології та системі. А, як відомо, сила людського духу може здолати багато-чого, головне, щоб були ті, хто здатні боротися з наслідками червоної чуми.
Дмитро Дроздовський