Від другої половини ХХ століття література почала перетворюватися на «об’єкт масового виробництва», на товар, позбавлений рис унікальності. Романтичну ілюзію втаємниченого мистецтва, яке відкриває таїну буття, заступала інша формула, більш прагматична й комерційно успішна. Згодом літературою почало вважатися те, що можна придбати чи то на ятках у метро чи то в будь-якому аеропорту світу – одне слово, те, що агресивно пропонує себе читачеві. Проте літературні явища, які відбуваються не у мейнстримі, часом можуть бути значно цікавішими за ті, що мерехтять яскравими обкладинками на ятках у «транзитних зонах». Літературі притаманні маятникоподібні коливання, саморух і самоорганізація. Те, що вчора було на авансцені, сьогодні може зійти нанівець.
Поетична збірка «Кримські елегії» В’ячеслава Гука – надзвичайно цікаве явище сучасної української поезії. Те, з чого складається книжка, дивує, вражає, захоплює, видається химерним божевіллям і одкровенням водночас. У ній відчувається глибока українська поетична традиція ХХ століття, представлена Б.І. Антоничем, В. Свідзінським, М. Семенком… Є у книжці й європейські відлуння, притаманні раннім французьким і бельгійським символістам. Часом «Кримські елегії» хочеться порівняти з «Одним літом у пеклі» Артюра Рембо. В. Гук у дивовижний спосіб поєднує колосальні традиції української поезії разом із новим способом промовляння поетичної реальності, який типологічно споріднений із німецькими романтиками і французькими чи скандинавськими містиками (серед «учителів» автор називає сучасного норвезького поета Стейна Мерена).
Садибу, меблі вже встигли перезакласти,
носії виносять речі, підбадьорювані агентом,
день на очі, на рот накладає пластир:
Ferrum – Argentum
крові. («Argentum»).
Особливий герметизм такої поезії поєднується з надзвичайною метафоричністю, яка часом межує з ірраціональним образотворенням, що ґрунтується на принципах уподібнення розподібненого, поєднання непоєднуваного. Якісь вірші нагадують художні шукання Йосипа Бродського з його «оживленням» речей, щось ближче взагалі до кінематографу І. Берґмана («Запалюєш сірника, щоби прикурити, але його відразу ж / намагається загасити вітер, що дме зі зливою з вогкого півдня, / сковує вчинки і наслідки підсолоджений запах на кухні газу, / повз вікна буфетні рухаються вагони з Праги, Софії, Відня»). Зрештою, можна пригадати і французький шозизм А. Роб-Грійє.
У передмові до книжки Сьюзі Спейт і Стівен Комарницький, відомі перекладачі сучасної української літератури англійською мовою, зазначають, що Гіні у статті «Данина поезії» (Нобелівська промова 1995 року) писав, що «поетична форма – це і судно, і якір одночасно, що поезія завжди має прагнути торкнутись основ небайдужої природи людини, проникаючи водночас у байдужу природу світу» (С. 16). Ліричний суб’єкт «Кримських елегій» живе в химерному, гротескно-ірраціональному світі, але він не байдужий до інших – речей мертвих і живих. У тій реальності, зрештою, немає нічого мертвого. Тільки блукання в таких поетичних лабіринтах потребує від читача настанови на споглядання чуда.
«Кожен митець у своїх творах прагне якнайповніше відображати сутність буття, наполегливо й повсякчас шукати нові методи та шляхи відтворення власної думки, аби в однобарвній буденності знайти вагоме й чуттєве зерно, яке втілить у собі душу митця, її пошуки й переживання, те глибоке, істотне й нетлінне, що й становить основу основ», – стверджують С. Спейт і С. Комарницький. В’ячеслав Гук шукає нові поетичні галактики і прагне явити їх українському читачеві. Жорстока реальність буденності забрала в нього його український Крим, але пошуки нового мистецтва тривають.
Дмитро Дроздовський