«Збірка віршів має бути ефірно-ніжною». Напевне таке правило засвоїла Катерина Міхаліцина перед тим, як віддати на поталу видавництву свої вірші. Нарешті маленька книжка, виконана у пастельних тонах, знайшла свій куточок у книгарні. Виникає питання, чи знайде вона той самий затишний куточок у душах читачів. Питання дійсно риторичне. Після прочитання збірки «Тінь у дзеркалі» залишається суперечливе почуття. Навіть передмова Костянтина Москальця не здатна знищити підозру, що поет (чи як кажуть «поетка»?) творить вірші, в яких монотонність перемагає усе: кохання, зраду, сум, радість від будь-які пори року.
Варто зазначити, що Катерина Міхаліцина безумовно наслідує поетичну традицію. Вона передає людські хвилювання та почуття, що органічно поєднуються з «настроями» природи. Плаче дощ, і до нього приєднується душа, світить сонечко, і лірична героїня теж не відстає: радіє яскравому життю. Це добре, це зрозуміло, але й настільки знайомо і буденно, що не викликає великого естетичного задоволення. До погоди або природи лірична героїня ставиться з пошаною. Вона вітає яскраве літо, насолоджуючись ним: «і п’ять полуниць – це знак нашої безконечності». Але кольорову осінь вона сприймає як власну трагедію. Це сум і загибель, депресивний пейзаж. Та після небажаної осені наступає заспокійлива зима, в якій пухнастий сніг чергується з відлигою. Обов’язкові фірмові деталі від Міхаліциної – це Бог, янгол і молитва, що нагадує якісь ідилічні різдвяні вертепи. Але щодо внутрішньої зими авторка невблаганна: «Грузинка і чай; Два засоби знищити зиму всередині себе».
Читайте також: Любов має свої природні цикли
Присутні у віршах «Тінь у дзеркалі» меланхолійні рядки на кшалт «Моя душа поскаржилась на втому; Вмістилася в некошеній траві; І склала крила тихо, як метелик». Є і щось занадто «ванільне», здатне розчулити чутливих дівчат: «Любити – це значить старіти разом; Топити цілунком сніжинки на віях». Але більшу пікантність мають прості, нібито еротичні вірші зі звірячим контекстом, як, наприклад «Пейзаж із котом і комнатною мишею»: «Смій; Піймати мене; Як білу приручену мишу; І з’їж якщо хочеш; І знову горнися; Мов кіт». Такі образи мають вразити читача у саме серце. Катерина Міхаліцина не лише грається з мишами, але й відкриває таємні сховища з нафталіновими іменами: Саломея, Офелія, Лорелея, і навіть Фріда Кало. Добре знайомі жіночі образи або чергова спроба влити молоде вино в старі міхи.
Авторка спотикається на слабих спробах бути оригінальною. Але при всій пестливості та лагідності поезії, творчість цієї поетки доволі звична, як рожеві зручні пантофлі, в яких приємно пересуватися по паркету. Домашнє взуття завжди поруч, та це лише справа комфорту, а не витонченої форми. Тому збірка «Тінь у дзеркалі», складена з декількох задумливих циклів, справить велике враження хіба на того, хто ще не впився схожими «імпресіоністичними» віршами, яких безліч в літературному просторі. Бо читацька природа не терпить книжкової пустоти: «Хай буде темрява; Крізь неї коридор; І знову темрява…»
Катерина Холод
На жаль, не можу погодитися з твердженнями рецензента про "слабкі спроби" К. Міхаліциної. Так, трапляються окремі штампи-поетизми - а в кого з поетів їх немає (даруйте за каламбур)? Натомість талант спостерігати (за життям у собі й у світі навколо) притаманний далеко не всім. Міхаліцина ж уміє підкреслювати деталі, причому за допомогою навдивовижу розкішного словника.
Депресивність? Ну, по-моєму, більш життєствердної книжки лірики у 2014 році не виходило.
Врешті-решт, я не манірна дівчинка, з приводу якої кепкує критик, але відчув навіть не розчулення - повноцінну насолоду від читання.
P. S. За фразу про "«імпресионістичні» вірші" цю статтю можна відзначити в рубриці "Здібні булочки" :)