Беккет Семюел. Уот : роман ; пер. з англ. Володимира Діброви. — Київ : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2016. — 293 с.
Володимир Діброва не перекладатиме випадкових і просто нецікавих текстів. «Уот» («Watt») — останній англомовний роман Семюела Беккета, Нобелівського лауреата 1969 р., який далі переходить на французьку мову. «Уот» — роман про європейський розум, своєрідна іронічна замальовка, яка переходить подеколи в абсурдизм. І хоча Володимир Діброва пише у післямові від перекладача. Що «Уот» — «не про те, що Уот зробив, а про те, що він подумав» (с. 292), проте, не заперечуючи такого погляду, додам, що цей роман — про речі. Банальні і небанальні фізичні речі, які оточують людину і які перетворюють людське життя на порядок або хаос, лад чи безлад. Для В. Діброви, досвідченого літературознавця й англіста, «справжнім героєм роману, так само, як і його темою, є Уотові думки, бо їхній носій не робить різниця між словами та речами, які вони означають. Уот — це логоічний позитивіст…» (с. 293).
Безперечно, роман С. Беккета — про ігри розуму, який все-таки програє реальності. Колись С. Маллярме сказав, що мистецтво поезії — в розчиненні звичних речей. У поезії ми ніби маємо справу з тими самими речами, які мають місце в повсякденній реальності. Але для поета мистецтво полягає в їхньому розчиненні і, відповідно, в репрезентації з несподіваного боку. С. Беккет, безперечно, не розчиняє речей у розумові. Він губиться в речах, які загалом перетворюють людину як суб’єкта реальності на безпорадну істоту. Людський розум у романі показано як жалюгідний феномен, який, не маючи можливості бачити суті речей, розуміти справжніх причин зв’язків, інтерпретує людську інтеракцію через такі знакові «речі», як «помиї». Помиї — те, що пов’язує Уота і Нота, слугу і власника будинку. Речі заволодівають часом у романі.
Про що, спрощуючи завдання, усі ті ситуації, зустрічі в першій, другій… частинах роману? Ці епізоди розтягнуті, немовби у них має відбутися зустріч із Годо, який усе не приходить і не приходить. Люди повторюють себе, повторюють у словах, жестах, манерах… Люди взагалі схильні до самоповторення, бо вони не здатні дати ради речам навколо себе. Люди жалюгідні у цьому романі, це маленькі істоти, які, наче хробаки, повзають біля чарівної квітки (такий образ, до речі, має місце в романі, коли відбувається зустріч Нота і Уота, який виходив із-за куща, оправляючи себе; Нот задивився на квіту і жирного хробака у цей момент).
Сприйняття реальності у романі — колізія вибору між квіткою та хробаком, який харчується (у романі навмисно немає цього самого «-ся») нечистотами, помиями. У кожного не своя блакитна квітка, за Новалісом, а свої помиї, які, проте, зливаються (і знову це підступне («-ся»)) у спільну трубу. «Уот» — це роман про перетворення потоку життя на потік нечистот, які лишаються після такої доброчесної людини, якою прагне здаватися кожен із нас. Епізоди людських зустрічей у романі завжди формульні, етикетні, манірні. І завжди безглузді, нікчемні. Це лише спалювання часу, перетворення його на ніщоту.
У післямові досвідчений перекладач В. Діброва, який через 25 років після першої публікації перекладу в журналі «Всесвіт» сьогодні знову реактуалізує «Уота» в суспільному просторі читання, зауважує, що Уот в англійській мові вимовляється як запитання «What». Водночас це і прізвище винахідника струму (ват — одиниця потужності електричного струму). Натомість «Нот» — це «нуль», «ніщота». «Під кінець своєї служби в господі містера Нота Уот навчився вірити в те, що нічого не відбувалося, щось, якесь одне з численних нічого, навчився терпіти його і навіть якось соромливо і скромно возлюбив його» (с. 91).
Уот — це тільки запитувальний вектор, знак запитання, який натрапляє на порожнечу, бо реальність, позбавлена логіки, перетворюється на химеру і, зрештою, на ніщоту. «…Уот вважав, і небезпідставно, що йому це вдавалося, якщо він спромагався розігнати дріб’язково скрупульозних бісиків, що посідали його, і видобував якусь гіпотезу. Бо для Уота щось пояснювати було все одно що виганяти диявола, і коли ця операція чомусь зривалася, от тоді він вважав, що спіймати значення не вдалося» (с. 89).
С. Бекетт любить вдаватися до химерних ампліфікацій, полісиндетонів, коли різні одновидові речі нагромаджуються у фразі і перетворюються на фігуру комічного (с. 53, 221). Наведу лише такий приклад: «… які хоча і не є обов’язковими, але поліпшують непердбачене прискорення обміну речовин, зумовленого низкою різних обставин, таких, як підтримка товариша, котрий ускочив у халепу, народження дитини, виплата боргу, відшкодування позики, докір сумління та інші глобальні зрушення позитивного характеру, які значно просувають добре подрібнену, перетерту кашкау з кишечника нижче, у бік землі, всю цю напівперетравлену кашку, що була колись духмяним вишневим вином, супом, пивом, рибою, портером, м’ясом, пивом, овочами, десертом, фруктами, сиром, портером, анчоусами, .пивом, кавою або бенедектином, влитим у тебе під час розмови якихось пару годин до того…» (с. 61).
Але Уот — це маленький позитивіст, чий розум поступається силі позитивістського мислення Шерлока Голмса, наприклад. І тому ті причиново-наслідкові закономірності, які він вловлює, комічні, гротескові, абсурдні. Уот живе у невротичній реальності, його спосіб мислення — чудова ілюстрація багатьох тез З.Фройда про людські неврози та інші розлади «Я». С.Бекетт потішається з людини, маленького бюргера, який утратив час. Та і простір так само втік від людської здатності препарувати реальність, аналізувати і робити висновки.
Уот — це знак питання сам-у-собі чи сам по собі. Знак питання, який має тільки один вектор: перетнутися з порожнечею, до якої стримить людина ХХ століття.
Дмитро Дроздовський