Емоційна ретроспектива дружби від Олени Максименко

З’явилася друком книжка психологічної прози поетки, журналістки, волонтерки, фотографки й режисерки Олени Максименко (люди, не заангажовані глибоко в сучасну літературу, можуть згадати, що її 2014 року взяли у полон в анексованому Криму) під назвою «Неприкаяні». З цією повістю та трьома оповіданнями Олена Максименко перемогла у прозовій номінації літературної премії видавництва «Смолоскип» за 2016 рік.

«Неприкаяні» — історія дружби двох молодих жінок (здається, не найзаяложеніша тема, як для сучасної літератури, чи не так?). Дружба ця починається посеред неформальських тусівок Києва, безшабашних романтичних мандрівок. На тлі пошуків себе, духовних і творчих пошуків, пошуків особистого щастя (хай як натягнуто звучить останнє словосполучення в такому контексті), а також звичайного житейського побуту й праці, що їх до кінця не уникнути ні в хіпівсько-крішнаїтських комунах, ані на Пейзажній алеї. І хоча здається, ніби в цій диспозиції все — незмінне, насправді з часом настають нові реалії. Можливо, правильно назвати їх дорослішанням? Хтозна. Але їхнім символом і знаком стає Майдан. Вир подій революції 2013-2014 років, потім війна. Як і сама Олена Максименко, її головна героїня потрапляє в полон, потім опиняється на волі. Все ніби починає якось налагоджуватися, хоч і з поправкою на гібридну війну, аж тут із подругою трапляється трагедія…

Що робить цей сюжет чимось особливим і вартим уваги? По-перше, темперамент тексту, пружність (якої в прозі досягти набагато важче, ніж у поезії чи журналістиці, царинах, у котрих дотепер більше працювала Максименко). Саме вони створюють психологічну напругу, відчуття екзистенційних або просто цікавих ситуацій, а також — характери. По-друге, переконливими «мазками» виписаний контекст, у який «загвинчено» головну сюжетну лінію. Така собі антропологія альтернативного молодіжного середовища, виразні описи атмосфери під час подій на Майдані, того особливого емоційного стану, який супроводжував активну частину населення країни від січня 2014 й приблизно по укладення перших Мінських угод, духу подорожей тощо. Нарешті просто виразні краєвиди різних українських і не лише українських місцин. Усе це дуже впізнаване, показове, реалістичне, але й не нав’язливе, книжка не перетворюється на закамуфльований підручник історії, а залишається суто художнім твором, хоч авторка і каже, що книжка ґрунтується на абсолютно реальних подіях. Навіть якби й не реальних — достатньо переконливих. По суті, «Неприкаяні» Олени Максименко то груповий портрет цілого середовища, яке є помітною частиною покоління нинішніх 25-35-літніх. Тож назва тут дуже невипадкова: герої таки справді доволі розгублені в реальності, часом надто наївні, інфантильні, недостатньо інтелектуальні, але проте вони віддані своїм принципам, у позитивному сенсі романтичні, інтелігентні та готові прийти на допомогу.

Настроєва, легко написана (але далеко не завжди емоційно легка) і стрімка, ця книжка налаштовує читача на співчуття і на роздуми над мотиваціями й поворотами сюжетів власного життя.

Олег Коцарев