Дорогою між словом і серцем запрошує читачів попрямувати філософ, журналіст, публіцист, Мирослав Іванович Дочинець на сторінках свого нового роману «Мафтей. Книга, написана сухим пером».
Зізнаюсь, друзі, що пишу відгук на книгу шановного письменника вперше, хоча й вже мав приємну нагоду читати інші його книги, зокрема, «Горянин. Води господніх русел» та «Многії літа. Благії літа. Заповіді 104-річного Андрія Ворона — як жити довго в щасті і радості». Першою особливістю, що привернула мою увагу до самобутньої творчості письменника, є глибока життєва філософія, що спонукає до роздумів про вічні цінності.
За жанром роман «Мафтей» — проза філософсько-психологічного напрямку. Саме цей напрям є провідним для всієї творчості письменника. У тексті книги ви знайдете своєрідні поради, настанови, роздуми, які виділено курсивом, аби привернути увагу читача і спонукати його до осмислення, своєрідної духовної «співпраці» на рівні автор — читач.
Ось як влучно автор осмислює тему швидкоплинності життя:
«… як скоро минає година. Як скоро минає день. Не встигаєш збагнути, що се був не день, а життя» (с. 100).
Композиційна структура книги також має певні особливості, зокрема, оповідь відбувається ніби паралельно — у сьогоденні (Мафтея, залучають до розслідування таємничого зникнення молоденьких дівчат в Мукачевому) і минулому (Мафтей ділиться своїми спогадами про найближчих для нього людей — Авакума, діда, матір та батька), чиї настанови, спосіб сприйняття життя і світу формували його світогляд.
«Пам`ятай: дурний меле язиком, розумний говорить головою, мудрий — руками і серцем. Який хосен із того, що ми говоримо. Помічають лише те, що ми зробили » (c. 80).
Дуже вразила мене своєю глибиною розуміння та сприйняття внутрішньої сутности жіночої душі «притча про жінку та її сльози» (с. 214 −215).
Ще письменник вустами персонажа роздумує про значення книг в житті людей і те, що книга відкривається лише тому, хто розуміє її власною душею:
«… мій навчитель Авакум прихилив мені світ книг: «Із найцінніших дарів, не одержаних людиною від природи, а створених із власного духа, світ книг — найбільший, а слово писемне — священне» (с. 232).
Роман може бути книгою-порадником для всіх, хто прагне жити в гармонії з природою. Уважний читач знайде чимало для зцілення не лише тіла, а й душі. Цікаво автор пише про повноту життя:
«…входи відважно в ріку життя. Ступай твердо по земній дорозі. Злітай дерзновенно над сірим світом… Бо за тобою крила свободи духа. Вони ніколи не зрадять» (с. 178)
Як бачимо, у цих словах передано заклик не втрачати віри у власні сили та потрібність на цій Землі — звернено до кожного, хто читатиме цю книгу.
На мою думку, книга є особливо актуальною у цей складний для України час, коли вона знову опинилася в горнилі війни за територіальну цілісність, незалежність та свободу і хоч у тексті книги йдеться про час, коли Закарпаття було розділене між двома країнами, висновки та паралелі із сучасністю є аж надто очевидними:
«….Мадяри й Австріяки погризуться і помиряться, і поділять корону, і посядуть престоли в своїх Віднях — Пештах. А ми й далі лишимось тут, лише прапори змінять на наших вежах і в управах запанує другий язик. Не наш… Що їм угодне нашого — се тільки руки, що зрощують для них винниці й рубають ліси, а коли наспіє потреба, то беруть зброю і боронять чужу свободу» (с. 96 −97)
Хіба ж не так само наші мужні воїни боронять сьогодні ціною власного життя свободу не лише України, а й Європи на Східних теренах нашої держави?
Тему національної самоідентичності людини, її належності до певного народу на рівні свідомості та серця надзвичайно просто і водночас дуже проникливо Мирослав Іванович викладає одним реченням:
«.. Хто на якій мові думає, той до такого народу й належить» (с. 310).
Думаймо українською, друзі! Читаймо добрі книги рідною мовою, котрі дають наснагу до роздумів! Збагачуймо душі «крихтами краси й добра» творчої скарбниці слова із «книги, що написана сухим пером».