Огляд роману Сергія Жадана «Інтернат»

Сергій Жадан написав роман, на який чекали три роки. Чекали хоч і з нетерпінням, проте мовчки. Чекали «великої» прози, читаючи його колонки та вірші. Чекали саме від нього. Адже хто як не він мав написати про те, що відбувається зараз на Донбасі.

Втім, чекати, звісно, можна було б і надалі, адже найкращі романи — це романи про минуле, а не про теперішнє. Про те, що вже відбулося, а не про те, що триває дотепер і ще триватиме далі невідомо стільки часу. До того ж, «Інтернат» — це, здається, хоч і досить правдивий та переконливий, проте все ж дещо спрощений, можливо, в силу об’єктивних чи суб’єктивних причин, роман не лише про війну, але й про апатію та страх, про відвагу та про відповідальність, роман, в основі котрого лежать особисті спостереження людини, що перебуває «по той бік лінії фронту».

Відомий історик та літературознавець Пол Фуссель у своїй книзі «The Great War and Modern Memory» (1975) пише про напрочуд виразну й повсюдну дихотомію, як про одну з визначальних рис сучасності.

«Ми» — це всі, хто по цей бік; «ворог» — всі, хто по той бік. «Ми» — це особистості, наділені іменами та індивідуальними рисами; «він» — поняття суто узагальнене. Ми — зримі; він — ні. Ми — норма; він — гротеск. Наше походження самоочевидне; його — туманне. Він гірший, ніж ми.

Пол Фуссель, будучи ветераном Другої світової, свою книгу написав про Першу світову, вбачаючи в ній кардинальний злам не лише в людській свідомості та сприйнятті навколишньої дійсності, але й у способах та засобах вираження пережитого досвіду. Адже, поділ на «своїх» та «чужих» лежить в основі будь-якого протистояння, будь-якого конфлікту. Цей поділ, з одного боку, допомагає людям зберегти власну ідентичність, захистити найбільш значущі для себе цінності, а з іншого — стає гарною нагодою спростити якісь складніші та масштабніші речі, допомагає звести їх до стислої та загальнозрозумілої формули, яка, можливо, й збереже комусь із них життя, а може й ні.

Головний герой, чи радше один із двох головних героїв, роману «Інтернат» Сергія Жадана — Паша, тридцятип’ятирічний неодружений мовник із безіменної станції, яка знаходиться майже впритул до лінії фронту, свідомо займає цілком нейтральну позицію в ситуації, коли якраз і потрібно робити вибір на користь однієї з ворогуючих сторін. Паша поза конфліктом. Принаймні, він у це цілком щиро, здається, вірить. Він майже не дивиться телевізор, зовсім не слідкує за новинами, будь-що намагаючись не помічати те, що відбувається навколо нього, сховавшись від реальності за купою підручників та зошитів.

Для нього всі однакові. Жодної різниці нема. Він не підтримує ані одних, ані інших.

Паша живе з батьком в одній половині будинку (іншу спалив сусід, який потім подався кудись на схід), його сестра працює провідницею і якраз перебуває в рейсі, а малолітній племінник, тим часом, знаходиться в інтернаті в сусідньому місті, теж безіменному, в якому відбувається щось жахливе. Якраз батько й змушує Пашу вирушити в дорогу, своєю безпомічною старечою активністю підштовхуючи його до якихось більш рішучих дій. Паша погоджується, проте не відразу, і якось неохоче. Здається, йому байдуже — поїхати й забрати племінника додому чи лишитися й нічого не робити, нехай все буде так, як і є. Складається враження, наче зв’язок між членами родини обірвався вже настільки давно, що тепер вже немає жодного сенсу його відновлювати. Надто багато зусиль доведеться докласти. Надто складне це завдання. Пашина сім’я, наче стара пошматована ковдра, окремі частини котрої ще можна якось зшити докупи, позалатувавши дірки, але легше просто викинути на смітник.

Цілком очевидно, що причина Пашиної поведінки, — він замкнутий та байдужий до світу й до самого себе, — криється не лише в характері чи в складних поточних обставинах, але й у травматичному досвіді минулого, про яке він постійно згадує під час своєї подорожі до інтернату та назад, колись йому довелося приймати перше важке рішення в своєму житті. Сімнадцятирічний Паша тоді мав залишити станцію і поїхати на навчання до міста.

Вийнятий зі своєї шкаралущі, вимотаний із кокона, він стоїть посеред порожньої й чужої йому країни і не може зрозуміти, як бути далі, як вистояти проти цього невидимого тиску, яким його вичавлює з реальності.

Читач спостерігає за всіма подіями Пашиними очима, проте оповідь ведеться від третьої особи, аж до завершальних глав. Таке авторське рішення здається не надто вдалим. Адже в процесі читання нерідко виникають думки про якогось всезнаючого наратора, який здатен усе розтлумачити й може передати думки та емоції не лише головного героя, але й усіх другорядних персонажів. Дехто з них в романі Жадана втрачають власні обличчя, власні імена. Це доволі симптоматично. Вони наче розчиняються в повітрі, зникають десь у тумані. Наче їхні риси поволі розмиває дощ. Йдеться, передусім, про зміни, пов’язані саме з особливим досвідом в умовах інтенсивних бойових дій. Люди стають менше схожими на людей, а більше на тварин чи якихось фантастичних істот, намагаючись пристосуватись та вижити, зокрема, на ігуану, пінгвіна, бобра, гнома. Принаймні, такими вони здаються головному героєві. До когось Паша під час своєї мандрівки, яка чимось нагадує спуск до пекла, без жодних гарантій повернення, абстрактно звертається: «уважаємий», а когось називає просто «металевоголовий» чи «вузькоокий». В цьому вбачається один із провідних мотивів роману, який полягає в тому, що коли війна починає позбавляти життів, імена теж стираються, втрачають свій сенс, натомість лишаються лише певні випадкові ознаки, поверхові характеристики.

Сюжетна канва «Інтернату» певною мірою перегукується не лише з романом «The Road» (2006) Кормака Маккарті, але й з романом Нобелівського лауреата Дж. М. Кутзее — «The Childhood of Jesus» (2013).

Головні герої котрого — літній чоловік Симон та хлопчик на ім’я Давид, — мандрують безіменною країною в пошуках матері. В романі Жадана мати є, її не потрібно шукати, вона десь неподалік, проте, водночас, на віддалі, постійно «в рейсі». Вона сама віддала сина до інтернату, а Паша не зумів їй завадити. Промовистим є епізод, коли хлопець, думаючи кого набрати, перш за все набирає Ніну, директорку інтернату, яка, вочевидь, стала для нього справжнім моральним авторитетом. Чого лише вартий епізод, коли вона розповідає Паші про те, як вона не давала зняти з будівлі державний прапор, коли сотня людей навколо просто мовчки за усім спостерігала. Зрозуміло, що після цього хлопець зробив для себе важливі й правильні висновки. Зрозуміло, що він чітко усвідомлює на чиєму боці правда.

Щодо роману Кутзее, то основний акцент в ньому зроблено на алегорії та філософському підтексті, в «Інтернаті» Жадана цього майже немає, він, натомість, намагається подавати всі події напрочуд реалістично, пропускаючи їх через власне поетичне сприйняття. Проте, здається, що цього разу, на відміну від попередніх романів, де такий підхід був цілком доречним, досягти потрібного ефекту не вдалося, принаймні, в повній мірі.
Як і хлопчик Давид з «Дитинства Ісуса», племінник Паші — Саша, теж, певним чином, сам по собі. Проте саме він і ті, хто, умовно кажучи, його підтримає, хто в майбутньому піде за ним, — і стануть ймовірними спасителями українського Донбасу. Нове покоління, яке попри всі наявні складнощі та суперечності, всю невизначеність сьогодення та плутанину, яка тягнеться з ретельно й несвідомо забутого минулого, матиме спільні цінності й буде готовим їх захищати.

Важливе місце в романі також посідає епізод, коли боєць передає Паші відбиток папороті на камені, який він забрав зі зруйнованого музею.

Ми з тобою здохнемо, а вона далі десь лежатиме собі. Історія розумієш? Ось оце — історія. А ми з тобою — не історія: сьогодні ми є, а завтра нас не буде.

В даному контексті можна згадати про роман Василя Барки «Жовтий князь», та, зокрема, про те, як селяни оберігали золоту чашу із пограбованого більшовиками храму, як символ світла й любові, поміж нескінченних страждань та смерті.

Смерть йде назирці й за Пашею. Вперше він стикається з нею ще в юності, в перший день нового року, коли просто бродить навмання по снігу, думаючи про велетенський світ, що лежить перед ним і про любов, яка не має меж, аж доки не провалюється під лід. Зрештою, йому дивом вдається врятуватися, оскільки річка надто мілка. Проте відтоді він живе зі страхом перед білою безвістю та кригою.

Найпереконливішою є друга частина роману, коли Паша з племінником намагаються покинути місто.

Вранці хлопець показує Паші тіло загиблого сапера, до якого хтось продовжує щоранку телефонувати. Прикметно те, що саме тринадцятирічний хлопець пояснює Паші, що це означає. Після цього вони вирушають додому.

Насамкінець Сергій Жадан змінює наратора, замість стороннього спостерігача, він надає слово Саші, в завершальних главах оповідь ведеться саме від його імені — ракурс змінюється, автор прозоро натякає, що ось він, справжній герой цієї історії, той, чиє майбутнє залежатиме від нього самого, той, хто зможе зробити правильний вибір у складній ситуації. Бо виходить, що може це зовсім і не Паша забрав малого з інтернату, а навпаки, саме малий повернув Пашу додому.

«Інтернат» — це доволі прямолінійний роман про війну, про те, що відбувається саме тут, саме зараз, і саме з нами, тому, безперечно, він важливий та актуальний. Втім, не варто переоцінювати його значення для сучукрліту. Текст написаний в стилістиці попередніх книг автора, з безліччю поетичних відступів, які цього разу далеко не завжди видаються слушними, хоча подекуди й створюють напрочуд переконливу атмосферу, та з часто повторюваним використанням прислівників, які іноді трохи дратують, бо складається враження, ніби автор хоче детально роз’яснити кожне сказане персонажами слово, кожну репліку, наголошуючи на певних емоціях, не даючи читачеві змоги самостійно оцінити текст, зануритись в неперервний потік слів і думок, які розгортаються на тлі майже апокаліптичних сцен.

Олександр Харчук