Лезами по нервах: «Маленьке життя» Ганья Янаґігари

Перш ніж ви продовжите читати, саме час для офіційного оголошення. Я не рекомендую вам «Маленьке життя» Ганья Янаґігари, а якщо вже взялися — не відповідаю за наслідки. Так, я знаю, що її розхвалили практично всі провідні критики Заходу.

Не рекомендую, якщо ви просто хочете гарно провести час, розслабитись чи просто зберегти свій психічний стан стабільним. Та якщо ви все ж наважились, то дозвольте злегка пролити світло на те, що вас очікує, і чому «Маленьке життя» — екстраординарний твір.

Ця величезна книга (майже 900 сторінок) як і будь-який Великий роман чи принаймні книга, яка на це претендує, охоплює чимало тем. Та перш за все вона про дружбу, спокуту, почуття провини, насильство, біль та надію. Отож сюжет обертається довкола чотирьох друзів з коледжу, які будують кар’єру у Нью-Йорку: Джей-Бі — ексцентричний художник, гей; Малькольм — архітектор, який протягом всього роману знаходиться в постійних сумнівах; Вілем — красень, актор та ще й благочестивий як лицар. Ну і звісно Джуд Сент-Френсіс — наш головний герой. Про його минуле не відомо практично нічого, він ревно його охороняє і це чомусь майже не бентежить його друзів. Видається, що на нього звалюються всі біди світу: він сирота, каліка, пережив чимало страждань у дитинстві, та це не заважає вдавати з себе цілком успішного та повносправного юриста.

Отож у фабулі автор змальовує життя цих чотирьох персонажів: як вони здобувають освіту та роботу, відпочивають, одружуються, народжують дітей, позбуваються наркотичної залежності, переїжджають, хворіють, спілкуються… одним словом, звичайні маленькі життя. Проте за цим стоїть щось значно більше: поступово розкривається історія життя Джуда.
Це надзвичайно рідкісний вид роману — він глибокий, захоплюючий. Його варто прочитати бодай за грандіозний опис та відтворення портрету жертви дитячого насильства, його думок та почуттів. Також не можна не відзначити майстерні діалоги.

Та водночас мені навряд чи коли-небудь траплялась настільки нахабна, цинічна, мерзенна манера письма та поведінки із читачами.

Проблема в тому, що авторка перестаралась, занадто експлуатуючи тему болю і насильства, й це не вперше. В 2013 році вийшов її роман «Люди в деревах», про лауреата Нобелівської премії, якого звинуватили в педофілії власних прийомних дітей. Написаний в формі щоденника, він теж грішить провокативною темою та надміром сльозоточивості.

Та повернімось до «Маленького життя». Це надзвичайно виснажливий твір, який здається не закінчиться ніколи. А сюжет, який то повертається в минуле, то забігає наперед, крім динамічності дає змогу ще сильніше натиснути на почуття. І ось цей серіально-мелодраматичний ефект, де моменти ідилії змінюють спогадами про зґвалтування, побої чи приниження є показником недбалості автора. Адже зіграти на контрасті завжди легше, ніж розвинути кульмінацію. Звісно, щоб написати про це потрібна сміливість, проте згодом в ці перебільшення не віриш. Якщо особа є жертвою насильства, то обов’язково натикатиметься на нових нападників усюди: в монастирі, в мотелі, в сиротинці, в будинку лікаря. Складається враження, наче в світі роману практично кожен дорослий чоловік — сексуальний маніяк, за винятком друзів Джуда.

І тут відзначимо персонажів, описуючи яких Янаґігара теж легко ділить світ на білий та чорний.

Джуд взагалі ідеальний: зразковий працівник, син, друг та громадянин, наче Ісус, тільки ще скромніший. Його прийомні батьки та друзі майже такі ж ідеальні, хіба що Джей-Бі трохи цікавіший. Ну і звісно всі, хто погано чинить з Джудом — справжні покидьки. Жодного неоднозначно героя, жодного бодай більш-менш значного жіночого персонажу. Напевно саме тому все це виглядає несправжнім. Не покидає відчуття, що тебе надурили. Адже не буває так, що один вічно страждає, а решта десятками років міцно дружать, ніжно люблять одне одного, не забуваючи в той час створювати сім’ї, просуватись по службі, подорожувати та турбуватися про інших. Такого не буває.

Та й власне про життя та страждання Джуда, які пронизують всю книгу. Спершу це справді вражає. Це боляче, складається враження, що авторка методично наносить порізи на нерви читача, як це робить Джуд із своїм тілом. Та проходять десятки (!) років, а нічого не змінюється: Джуд далі шкодить собі й почувається нещасним, друзі далі його втішають, що робити з травматичним минулим далі залишається незрозумілим. Лише наприкінці книги після всього мороку з’являється невеликий промінь надії, який таки змушує повірити у краще.

Читати варто: якщо вас давно не шокували книги, полюбляєте «емоційний мазохізм» чи богемний Нью-Йорк, об’ємні твори з довгими роздумами героїв.

Олександр Тартачний

Купити книгу «Маленьке життя»