«Звичайні незвичайні священики»: віра, що нас єднає

Лагідна зима. Не та, що вдовицею виє в щілинах і кидає кусні мокрого снігу в шибки. А тиха, світла і м’яка, що ночами розмальовує білим краєвиди, а потім притрушує гілля застиглих дерев діамантовим пилом. Саме таким стався початок лютого 2014. І такого ранку занесло мене у справах до районної держадміністрації. Певно, магія зими вплинула й на чиновників, бо, на диво, мої питання було розглянуто з першого разу й за лічені хвилини.

У гарному настрої я стояла біля кавового автомату і спостерігала крізь прозорі широкі двері за клаптями снігу, що повільно й зачаровано тяжіли до землі, коли до мене приєднався священик. Ми однакового зросту, проте він здавався вищим. Ми, певно, однакового віку, проте він здавався старшим. Я і священик у холі управлінської установи. Незвично. Разом пили каву, милувалися завіконням і розмовляли на світські теми. Про ту саму каву — яка кому подобається й де поблизу купити найсмачнішу. Ми ще не знали, що чекає на нас усіх за два тижні.

На його грудях великий хрест — нагадування оточенню й собі самому про обрану нелегку долю нести світло. Тоді схотілося написати про нього, невідомого мені священика. Написала хіба що в чаті у відповідь другові:

— Що робиш?

— П’ю каву зі священиком.

Здавалося це незвичним, романтичним, інакшим. Не такими зазвичай були розмови з випадковими знайомими — не такими осяйними, як у невидимому колі впливу, накресленому, певно, рукою самого Творця навколо мого співрозмовника.

— Православним чи католицьким? — прочитала нове запитання вже на виході і збентежилася. Бо я ж і різниці між ними не сприймаю.

І от тепер, майже чотири роки потому, я тримаю в долонях тоненьку книжку зі збірною назвою — «Звичайні незвичайні священики». Визнаю, обрала її для читання всупереч власним переконанням. Бо все ж вважаю, що політика й релігія — то теми, у яких у кожного своя правда і не одна, а то нема й жодної. І шлях обговорення їх вкритий оманливим шаром льоду — можна впасти і вдаритися, а інколи і вбитися. Але я пригадала того мого зустрічного священика і вирішила — прочитаю. Щоб оте тепле відчуття осяяння відновити. Тож кого зустрінуть читачі на ста двадцяти восьми сторінках?


«Він закликав нас, студентів, вчитися простих речей й бути відкритими на все — на Бога й ближнього, на обійми, на чай і каву, на розмову та обмін думками.» (Іванка Захаревич про владику Бориса (Ґудзяка))

«Щодня, попиваючи каву, отець, сидячи біля хреста, дякує Богові за прожиті дні [у Facebook] та випробування у них, за життя, друзів, людей довкола і за цей дар смакувати кавою.» (Ольга-Марія Гнип і Христина Кутнів про отця Юстина Бойко)

«Святий отець і не потребував нашої помочі. Сам підтяг запаску, хвацько піддомкратив машину та в унісон із парафіянином крутив балонним ключем.» (Віталій Запека про отця Ігоря)


Священики, які викладають в університетах. Пастори, які щодня публікують заохочувальні дописи у Facebook. Святі отці, які ладно міняють колеса, щойно оговтавшись від обстрілів. «Звичайні незвичайні священики» — це добірка емоційних, духовних оповідань, есе й нарисів про простих людей, що крокують непростим шляхом — шляхом служіння Богові й людям.

І зміст, і оформлення, і стиль деяких творів навмисно позбавлені зайвого — деталей, які можуть відволікти читача від їхніх героїв. Звідусюди до видавництва летіли оповідання від відомих і невідомих авторів — саме так створювали цю збірку. Тому не містить вона звичної для такого формату цілісності. І тим вона особлива, бо є такою собі «книгою життя», яка увічнила імена людей, того вартих. А головне — є в ній місце і греко-католицьким, і православним священикам.


«Отець Михайло ніколи не доправлявся плати за хрещення дитини, вінчання молодих, проводи покійного в послідню путь. Хто скільки бізував, стільки і давав.» (Люба-Параскевія Стринадюк про отця Михайла Мануляка)


Скількох ви знаєте таких? Людей, що отримавши — віддають удвічі більше. Про таких ця збірка. Намаганнями авторів, інколи непрофесійних, висвітлено аспекти праці священиків із великих і не дуже міст і сіл — праці, на перший погляд, легкої. Усе складне завжди здається легким. Хіба не сидять вони по затишних прибраних церквах, справляють служби і збирають пожертви? Не сидять. За їхніми світлими й натхненними обличчями не кожен може побачити роки, часом десятиліття важкої праці й повсякденної роботи над собою. Бо вони завжди під оком свого голови — Бога.

Вони продовжують святу справу Андрія Шептицького й Івана Огієнка на славу Україні. Рятують від невблаганності часу й людського свавілля витвори сакрального мистецтва. Зцілюють ласкавим словом і не потребують визнання. Хтось із них, певно, навіть не знає, що його історія заквітла на сторінках незвичайної звичайної книжки про священиків…

Багатьом, на жаль, батьки не прищепили отої віри, що жива серцевими поштовхами. Ймовірно, далися взнаки десятиліття релігійного підпілля. Знаємо, до якої церкви ходити. Знаємо навіть у які свята. Звемося хрещеними батьками… Але то все частка мозку, яка відповідає за розклад і виконання зобов’язань. Тому ідея створення такої збірки, що визрівала кілька років і реалізувалася стараннями колективу авторів і видавців, здається мені не тільки сміливою, а й актуальною. Бо ці прості й щирі історії обов’язково надихнуть тих, хто перебуває в пошуках духовності й натхнення.

 

P. S. Уперше не зважалося на авторів, їхні письменницькі здібності та використані засоби художньої стилістики. Не хотілося критикувати, а лише надихатися їхніми реальними героями. І часом відданість справі, ота невгасима пристрасть, із якою священики попри бідність і хвороби, заборони й нерозуміння близьких ішли зі Словом до своїх людей, викликала неабияке хвилювання. Певно, то таки віра, що нас єднає.
Придбати книгу


Звичайні незвичайні священики [Текст] / упоряд. Василь Карп’юк. — Б. : Брустури; Дискурс, 2017. — 128 с.