Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»


Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей поважного віку в Америці. Відразу зрозуміло, що він українець – свариться нікому не зрозумілою (українською) мовою. Містер Лео самотній – дружина померла, є два сини, однак вони після смерті матері з ним не спілкуються, та дещо відлюдькуватий – зі своїми благодійниками не має бажання підтримувати контакт, посилаючись на недобрі спогади з молодості, та і друзів у нього немає, лише одна медсестра, міс Джені, може знайти з ним спільну мову.
Настає передріздвяний час, усі готуються до цього величного свята. Міс Джені вмовила його на прогулянку коридором. Активний містер Грінвей готував хор на честь Різдва. Подарунок для Леонтовича – співають різдвяну пісню «Carol of the Bells». Почувши цю пісню, містер Лео втрачає самовладання, і в нього стається смертельний приступ. Однак він висловлює останнє прохання, йому потрібен «лише один лікар» – священик з української церкви «панотець Михайло». Пан Леонтович хоче сповідатися!
Це роман-сповідь – сповідь усього життя пана Леонтовича, а точніше Степана Добровольського, від народження і до смерті. Надзвичайно глибокий, пронизливий, часом складний, однак важливий для кожного з нас.
Назва роману «Прилетіла ластівочка» дає читачу зрозуміти, про що ж цей твір. Ідеться безпосередньо про знамениту різдвяну пісню та її автора – «Щедрик» Миколи Леонтовича, яка з часом стала відомою з іншою назвою – «Carol of the Bells», однак справжнє авторство було загублене. Знаменитого українського композитора було знищено за радянського правління, під час так званого «червоного терору», бо він був сильний духом, справжнім патріотом, збирачем українського фольклору, творцем прекрасного, мав чисту і віддану віру народові. Ця пісня є символом незнищенності українського духу. Вона проходить через увесь твір і є тим стержнем, на який нашаровуються всі інші події.
Структура роману дозволяє збагнути ту реальність і відчути атмосферу зародження творчості, мистецтва (в образі Миколи Леонтовича, Олександра Кошиця, Надії), його розвиток за радянського тоталітарного режиму (Іван Рябков, товариш Сіренко), які ламали морально людей, змушували їх ставати жорстокими під дією страху (Степан Добровольський). У творі паралельно подано дві частини: перша – сповідь, яка проходить у будинку для людей поважного віку в грудні 1977 року; друга – спогади – реальна дійсність, починаючи від 1916 року, яка є своєрідним підтвердженням до першої. Ці умовні частини є цілісними, взаємодоповнюють одна одну.
Роман просякнутий українським фольклором. Передусім це значна кількість колядок, зокрема: «Добрий вечір тобі, пане господарю!», «Ой на річці на Йордані…», «Не дайте стояти, Впускайте до хати…», «Пізній вечір, небо в хмарах, …», «А у Віфлеємі, …», «Рости величка до черевичка…» тощо. Використано українську лайку. Передано колорит – українські атрибути (сімейна вечеря, вагоме значення родини, національний одяг, який вражає іноземців). Віра у Бога як оберіг українців (хрестик, подарований Степану Добровольському від батька Миколи Леонтовича, панотця Дмитра, врятував його від смерті – пострілу Івана Рябкова).
Під час прочитання цього твору в мене виникало багато асоціацій. Це і роман «Диво» Павла Загребельного, де Сивоок, як і Микола Леонтович, є геніальним творцем, а собор і пісня є не просто витвором мистецтва, вагомим здобутком, а й душею українського народу; це і п’єса «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» Володимира Винниченка, де сімейні стосунки дещо перегукуються – Миколі Леонтовичу, як і Корнію Каневичу, Білому Ведмедю, часом важко поєднувати реальне подружнє життя, побутові проблеми і мистецтво, яке для них означає життя. Також смерть новонародженого сина об’єднує ці твори, однак не ототожнює. Це і новела «Я (Романтика)» Миколи Хвильового, де радянський тоталітарний режим морально принижує людину настільки, що вона повністю змінює світогляд – є підвладною режимові, схибленою на ньому. Таким є Іван Рябков, він, як і головний герой «Я (Романтики)», втратив духовні цінності. Це і «Сибірські новели» Бориса Антоненка-Давидовича, де змальовано знущання радянської влади з українського народу. Навіть виникла асоціація з «Парфумером» Патрика Зюскінда, де Гренуя можна порівняти зі Степаном Добровольським. Там запах, а тут музика – це сенс існування. Нестримне бажання Степана слідкувати за Миколою Лентовичем, як за Богом, творцем музики.
Однак цей роман унікальний. У ньому відтворено історичне минуле України першої половини XX століття, ті страхи і жахіття, які переслідували українців, зокрема творців мистецтва. Порушено проблеми поєднання духовного і матеріального (творчості і побуту), пошуку сенсу життя, нерозділеного кохання, виховання дітей, їх стосунки з батьками. Коли читаєш цей твір, постійно перебуваєш у напруженні. По-перше, намагаєшся зрозуміти яких зусиль доклав Степан Добровольський, щоб сповідатися, що він пройшов у своєму житті, які перепони виникали на його життєвому шляху, які злочини вчинив і яку кару отримав за це. По-друге, твір дає змогу легко відтворити все в уяві, тому дуже складно перенести біль, ті знущання, яких довелося зазнати Батьківщині за радянського тоталітарного режиму. І по-третє, все ж таки виникає гордість, що українці, незважаючи на труднощі, прославляють свою країну.
Наталя Горбатюк,
магістрантка факультету української філології
та літературної творчості імені Андрія Малишка
НПУ імені М.П.Драгоманова