Не часто два генії зустрічаються на перехресті… історій, культур, континентів… Але ця зустріч на сторінках модерного дослідження справді дивовижна й унікальна. Шекспір і Курбас – два герої нової монографії відомого канадійського шекспірознавця, професорки англійської літератури й історії театру в Оттавському університеті Ірини (Ірен) Макарик.
Естетичні пропозиції Леся Курбаса не мали аналогів, вони виростали з європейської драматургічної традиції, зі світового театрального досвіду (Брукса, Креґа та інших). Але ніколи модернізм Курбаса не був порожнім: це був рух уперед, який мав потужну основу. І вже й не знаєш: чи галицьке виховання до цього спричинилося, чи особливість геніальності Курбаса. Його театр, постановки в Молодому театрі й «Березолі» були такими, що виломувалися з «провінційного часу». Але Курбас дозволяв собі експерименти, добряче простудіювавши до того світовий театральний досвід. Художній світ Курбаса – це діалог із вершинними творами світового мистецтва, але певним центром, барометром, годинником для нього був геній доби англійського Відродження – Вільям Шекспір. «На прем’єрі «Макбета» в постановці українського радянського режисера Леся Курбаса 2 квітня 1924 року в Києві після останньої сцени в залі запанувала мертва тиша. За якусь мить приголомшена аудиторія оговталася й зірвалася тривалими гучними оплесками. Ніби «бомба вибухнула в залі», згадував один з акторів; глядачі разом вихлюпнули всі свої стримувані емоції», – з першої сторінки своєї монографії зауважує авторка.
Ірині Макарик вдалося побудувати таку оптику, в якій жоден із двох геніїв не перекриває одне одного. Важко писати і про Шекспіра, одного з найцитованіших у світі авторів, оповитого сотнями міфів, і не менш важко писати про Леся Курбаса, якого український загал, здається, поки що так і не відкрив для себе. «У цій книжці йтиметься про шекспірівські вистави Леся Курбаса – режисера, актора, драматурга, теоретика, кінематографіста й перекладача, котрий уперше поставив Шекспіра на українській сцені… Він долучився також до авангардного спрямування: відкинувши реалізм і вузько закроєну ідею національного мистецтва, він наполегливо працював над створенням умовного театру, особливо разом зі своєю третьою трупою – Мистецьким об’єднанням «Березіль». Курбас, що його Мейєрхольд вітав як найвидатнішого радянського театрального режисера, став однією з «білих плям» у радянській історії».
Також неодмінною перевагою дослідження є те, що авторка залучає сучасну теоретичну методологію: метод мікроісторичного опису, постколоніальні студії, новий історицизм. У своїй праці Ірина Макарик послуговується теоретичними розробками уругвайського літературознавця Анхеля Рами й кубинського соціолога Фернандо Ортиза.
Монографія показує, наскільки близькою була українська культура до світової, а головне – яке важливе значення для розвитку української літератури й театрального мистецтва мала рецепція В. Шекспіра в першій половині ХХ сторіччя. Крім того до виходу праці І. Макарик в українському літературознавстві була фактично одна монографія про українську рецепцію Шекспіра — дослідження М. Шаповалової, написане майже півстоліття тому.
Дмитро Дроздовський