Катерина Хінкулова 36 пісень про життя. — К.: Зелений пес, 2006. — 208 с. — Серія «Майбутні класики».
В ідеалі цю книгу треба читати у супроводі композицій, підібраних авторкою до кожного розділу. Тому і назва — «36 пісень про життя».
Таке акцентування супровідної музики дозволяє вичитувати сюжет, перипетії та композицію роману, як розкадровку кліпу. Точніше, 36 цілком самостійних кліпів — бо ж розділи доволі автономні, розміщені довільно. Це дозволяє читати книгу без суворого дотримання системи координат «початок-кінець». Тим більше, що авторка не переймається тим, аби заінтригувати динамікою дії. Навпаки, вона одразу ж виповідає сюжет, перераховує всіх персонажів і чітко розставляє акценти: цей — такий, а той — такий. Тому знаєш, чого чекати. Вже із перших сторінок відомо все: як дві подруги потрапили до Лондона; як їм там велося; як завершилося життя однієї і як намагається після її смерті відбудувати своє інша. Тож 36 кліпів — це рефлексії з приводу, спогади, записи. І суть не в сюжеті, а у його інтерпретації, вибудуваній оповідачкою завдяки розсмоктуванню деталей і подій.
Катерина Хінкулова присвятила роман українським космополітам. Але попереджаю: шукати під обкладинкою якихось рецептів на кшталт «як виїхати і завоювати зе кепітал оф Ґрейт Брітан за кілька років» щонайменше безглуздо. Ні, «місцевий колорит» передано чудово: рекомендую розділи «Маленькі радощі людського життя» (звичайний вечір звичайної англійської пари) і «Чи люблю я Лондон» (правдивий (!) туристичний проспект). Бракує хіба якогось більш‑менш логічного пояснення, чому взагалі двоє дівчат — одній трохи за двадцять, іншій і того немає — надумали назавжди перебратися до іншої країни. Роздуми із цього приводу постійно ковзають сторінками: «Я не вірю, що життя, і його плин, і розвиток можна змінити чимось таким простим, як зміна місця», — але ніде так і не знаходять своєї кульмінації.
Окремим словом слід згадати про питання «хлопчиків та дівчаток». Авторка через рефлексії героїні витягає на світ Божий проблему глобального непорозуміння між статями. Жінки й чоловіки не здатні бути разом. Не в значенні сексу — цей пункт якраз не відкидається, можливо, залишаючись єдиним нормальним «перетином» між дівчатками і хлопчиками. Не здатні в розумінні чогось глибшого. Головна героїня із моторошним задоволенням визнає, що єдиний мужчина у житті, «який зробив мене менш самотньою саме в той момент, коли я цього найбільше потребувала», — це трансвестит, якого вона випадково зустріла на якомусь паризькому мосту.
У романі про космополітів найбільш розчулюють — що природно — ностальгійні спогади про «те, що було». І було не обов’язково із дівчатками, які виїхали. Чудовий кліп вийшов із розділу про спідницю «сонце-кльош» і шаленство безіменного інтиму під кущем бузку. Нічим не гірші — абсолютно довершені та герметичні — мініатюра про продавщицю морозива чи історія батька головної героїні.
Навіть якщо принципи читача кардинально відрізнятимуться від поглядів авторки, усе ж читання супротиву не викличе — текст, писаний від першої особи, спонукає передусім дивитися у себе, шукати в собі відголоски описаних ситуацій та розмов. Бо він простий до банальності — точнісінько такий, як і саме життя, коли прискіпливо розгребти щоденний мотлох почуттів, рішень, подій та зазирнути глибше.
Таке акцентування супровідної музики дозволяє вичитувати сюжет, перипетії та композицію роману, як розкадровку кліпу. Точніше, 36 цілком самостійних кліпів — бо ж розділи доволі автономні, розміщені довільно. Це дозволяє читати книгу без суворого дотримання системи координат «початок-кінець». Тим більше, що авторка не переймається тим, аби заінтригувати динамікою дії. Навпаки, вона одразу ж виповідає сюжет, перераховує всіх персонажів і чітко розставляє акценти: цей — такий, а той — такий. Тому знаєш, чого чекати. Вже із перших сторінок відомо все: як дві подруги потрапили до Лондона; як їм там велося; як завершилося життя однієї і як намагається після її смерті відбудувати своє інша. Тож 36 кліпів — це рефлексії з приводу, спогади, записи. І суть не в сюжеті, а у його інтерпретації, вибудуваній оповідачкою завдяки розсмоктуванню деталей і подій.
Катерина Хінкулова присвятила роман українським космополітам. Але попереджаю: шукати під обкладинкою якихось рецептів на кшталт «як виїхати і завоювати зе кепітал оф Ґрейт Брітан за кілька років» щонайменше безглуздо. Ні, «місцевий колорит» передано чудово: рекомендую розділи «Маленькі радощі людського життя» (звичайний вечір звичайної англійської пари) і «Чи люблю я Лондон» (правдивий (!) туристичний проспект). Бракує хіба якогось більш‑менш логічного пояснення, чому взагалі двоє дівчат — одній трохи за двадцять, іншій і того немає — надумали назавжди перебратися до іншої країни. Роздуми із цього приводу постійно ковзають сторінками: «Я не вірю, що життя, і його плин, і розвиток можна змінити чимось таким простим, як зміна місця», — але ніде так і не знаходять своєї кульмінації.
Окремим словом слід згадати про питання «хлопчиків та дівчаток». Авторка через рефлексії героїні витягає на світ Божий проблему глобального непорозуміння між статями. Жінки й чоловіки не здатні бути разом. Не в значенні сексу — цей пункт якраз не відкидається, можливо, залишаючись єдиним нормальним «перетином» між дівчатками і хлопчиками. Не здатні в розумінні чогось глибшого. Головна героїня із моторошним задоволенням визнає, що єдиний мужчина у житті, «який зробив мене менш самотньою саме в той момент, коли я цього найбільше потребувала», — це трансвестит, якого вона випадково зустріла на якомусь паризькому мосту.
У романі про космополітів найбільш розчулюють — що природно — ностальгійні спогади про «те, що було». І було не обов’язково із дівчатками, які виїхали. Чудовий кліп вийшов із розділу про спідницю «сонце-кльош» і шаленство безіменного інтиму під кущем бузку. Нічим не гірші — абсолютно довершені та герметичні — мініатюра про продавщицю морозива чи історія батька головної героїні.
Навіть якщо принципи читача кардинально відрізнятимуться від поглядів авторки, усе ж читання супротиву не викличе — текст, писаний від першої особи, спонукає передусім дивитися у себе, шукати в собі відголоски описаних ситуацій та розмов. Бо він простий до банальності — точнісінько такий, як і саме життя, коли прискіпливо розгребти щоденний мотлох почуттів, рішень, подій та зазирнути глибше.