Роман (чи повість) про мандрованого кобзаря, його проводиря та Івана Мазепу, що зустрівся їм на довгих шляхах старої України.
Лілія Мусіхіна, що дотепер фігурувала радше як дослідниця, фолькористка, есеїстка (найперше – через, мабуть, найпомітнішу її книжку «Магія українців устами очевидця»), видала у «Дулібах» цікавий і гідний зразок художньої прози під назвою «Звичайник». Книжку означено як «старосвітський роман», про це розповідає в несподівано критичній передмові Марина Гримич. «Ретро», на її думку, – ключова і позитивна характеристика книги.
Багато в чому з цим можна погодитися. Адже, по-перше, «Звичайник» – книга з сюжетом із досить далекого минулого, XVII століття. По-друге, цей її історизм прописаний великою мірою в традиціях романтизму та інших літературних звичаїв попередніх епох. І все ж результат я би не став називати тільки чи передовсім стилізацією – надто автентичним і щирим видається мені злиття авторки з матеріалом і «методом». Утім, досить теорії, перейдімо до практики. До того, що відбувається в книжці.
А відбувається там досить містична історія з життя простого хлопчика Устимка з бідної родини. Син «стихівничої» (жінки, що голосила, читала молитви над померлими та виконувала інші ритуали), одного разу він відчув у собі потяг до шляху, його просто «несло» кудись. А невдовзі його запросив до себе у проводирі кобзар Мартин. І почалися подорожні пригоди. Зі співами, з небезпеками й радощами, з таємними знаннями старцівського цеху, з їхньою так само таємною мовою. Виявляється, дід Мартин уміє зупинити страхітливу грозу, а ще може зробити так, щоб чума не ввійшла до хати, яку вона хоче «відвідати». Цікаві здібності проявились і в самого Устимка. А в одному селі вони зустріли загадкового і талановитого гуляку-студента, що назвався Амфібрахієм. Із уривків його віршів і ще з деяких моментів, уважний читач вельми скоро впізнає в ньому не кого іншого, як Івана Степановича Мазепу замолоду. Наприкінці книжки, зрештою, Амфібрахій сам називає своє справжнє ім’я. Хоча, може, краще б ця невеличка інтелектуальна загадка й не відкривалася так просто? Хай би читачі самі здогадувалися, хто цей шляхтич в убранні жебрака? Так чи так, а книжка «Звичайник», завдяки «Амфібрахію», долучилася до чималенької полиці літературної «Мазепіани».
Читайте також: Письменниця-революціонерка Лілія Мусіхіна: «На революції немає жінки, є боєць»
Просте, але смачне письмо, часом прямолінійні, зате виразні й яскраві портрети персонажів, розмаїтий і небанальний фольклорний матеріал, вправне володіння сюжетом – усе це говорить на користь книжки Лілії Мусіхіної. І переконливо свідчить: реалії козацьких часів – зовсім не вичерпана українською літературою тема і не щось, про що вже неможливо написати добре та свіжо. Що ж до теми кобзарства як такого, то тут «Звичайник» – радше черговий знак тенденції активного переосмислення цього явища новітньою українською культурою. Не випадково ж він вийшов друком, за великим рахунком, паралельно з досить популярним фільмом «Поводир».
Читайте також: Про «звірячі» традиції, вірування та забобони українців
Гадаю, для багатьох саме сьогоднішніх українських читачів важливим у «Звичайнику» стане те, що дія його розгортається на тлі драматичних і важких часів. Найчіткіше промальовуються тут небезпеки епідемії чуми, нападів чужоземних військ, можна здогадуватися й про інші неприємні речі. Шлях трьох друзів, головних героїв книжки, це ще й праця над максимально повноцінним і гідним життям у цих несприятливих умовах. Хіба ж не актуальна тема для нас тепер?
Олег Коцарев