А якби УНР вистояла? Либонь, кожен свідомий українець замислювався про позитивний сценарій для України, який бодай теоретично був можливий у ХХ столітті. Будь ласка — ось вам такий позитивний сценарій.
Олександр Ірванець, «Харків 1938». К.: Laurus, 2017. — 240 с.
Сюжет
Після дива під Крутами Україна виграла свої визвольні змагання. На згадку про це щороку з помпою святкує День Перемоги — 9 травня, хоча в Росії це свято і не визнають. Отже, 1938 рік, Винниченко у почесному засланні в Таганрозі, Петлюра за кордоном відбивається від СБУ, а У.Р.С.Р. (саме так — Українську Робітничо-Селянську Республіку, в якій править Партія Українських Народних Комуністів) очолює Коновалець.Дуже смачно, яскраво й фантасмагорично описано Україну, збудовану зовсім іншій національній ідеї, що її влучно сформулював Подерв’янський.
Напередодні двох найбільших державних свят — великого пролетарського карнавалу 1 травня та Дня перемоги — агенти доповідають про те, що скоро кордон перетне «хтось такий сильний і небезпечний, що йому і зброї не треба, щоб біди наробити».
Персонажі
Хто ж серед цього карнавального миготіння персонажів є тим кимсь «таким сильним і небезпечним», що може змінити весь хід історії? Повторне перечитування показує, що автор дотримався художніх законів і вчасно дав потрібну підказку, вміло її замаскувавши.
Якщо ви любите альтернативну історію і/або Ірванця (тобто ще буфонаду, бурлеск і шпигунський трилер в одному флаконі), «Харків 1938» вам може сподобатися. Головне — не дати першій частині розмити своє сприйняття, бо витримати це миготіння напівзнайомих персонажів та реалій дуже складно. Хоча автор чесно анонсував, що в першій частині «з’являється переважна більшість головних героїв і начебто робиться зрозуміло, що й до чого».
Ключове слово — «начебто». Однак якщо після прочитання всього тексту ще раз перечитати чи бодай проглянути першу частину, стає ясно, що Ірванець сказав правду. Під час перечитування вже можна як слід насолодитися тим, як талановито автор збудував сюжет.
Щоправда, збагнути всі алюзії навряд чи зможе хтось, крім самого Ірванця, бо, окрім гри з образами історичних персонажів (ті ж Гумільов, Довженко, Кобилянська та інші, котрі мають не так і багато спільного зі своїми історичними постатями і, найімовірніше, списані з якихось зовсім інших людей), у романі є ще низка вміло замаскованих образів наших сучасників.
Цікаво, що Федір Баландін — той, який засновник бару «Купідон», а не той, що власник трактиру «Купідон» у романі — проявив почуття гумору та «тепле і натхненне сприйняття окремих фрагментів твору», до якого Ірванець закликав у подяках після тексту.
Ще один шар персонажів становлять уже зовсім невпізнавані постаті, але, судячи з того, що вони роблять у тексті, всі ці люди також існують у природі, бо нічим іншим їхню присутність пояснити не можна. Наприклад, якщо повністю вилучити образ безіменного молодика, котрий чомусь скрізь тягає тазик, сюжет узагалі ніяк не зміниться. Але то таке — можливо, в якомусь іншому вимірі тексту цей молодик виконує важливу функцію.
Тролінг
Якщо у вас є тролінгометр, викиньте його перед прочитанням. Рівень тролінгу в тексті «Харкова 1938» зашкалює настільки, що його взагалі неможливо виміряти, навіть для красного слівця. Різні рівні тролінгу накладаються один на інший, утворюючи багатовимірний тролінг. Особливий привіт покійному Олесю Бузині — ТАК жорстоко з ним не поводився ще ніхто, навіть Антін Мухарський, який у своїй повісті «Смерть малороса» посадив його на пляшку.
Всі сторінки, над якими читач жодного разу не засміється, можна перелічити на пальцях однієї руки. Ну гаразд — якщо у читача зовсім туго з почуттям гумору, то двох.
Цінності
Можливо, головна цінність цього роману — в тому, що читач мимоволі замислюється, наскільки йому подобається ця Україна і наскільки він би хотів у такій жити. Бо відповідь на це запитання зовсім не така односкладова, як може здатися на перший погляд… Тому що Ірванець — майстер як-не-як.
Можна довго хвалити «Харків 1938», але це вже зробило багато рецензентів. Правда, треба бути дуже сміливою людиною і не знати Ірванця особисто, аби сказати щось про хиби цього тексту, а таких серед наших літературних критиків, либонь, і нема. Хоча комусь роман видасться просто симпатичним читвом.
Цікаво, який відсоток читачів може передбачити фінал? Що дивно — кінець цілком логічний і обґрунтований, але все одно несподіваний. Усе стає на свої місця. І перед нами постає довершене у своїй гротескності видіння України-яка-могла-би-бути-за-певних-обставин окремо взятого талановитого автора. Ірванець багатоколірний і багатосмаковий, але для того, аби визначити, чи смакуватиме саме вам, бажано наблизитись до твору бодай у першому прочитанні…