Книжка розмов із Юрієм Андруховичем: «Вирішальна роль усе ще за нами»

Книжка розмов із Юрієм Андруховичем «Нам усім пощастило» важлива не лише як дозвіл на гостини до письменницької кухні задля вивідування кулінарних таємниць, а і як документ доби, який створив розум, котрий сам по собі — емблема цієї доби. Складної, суперечливої, але такої, в якій усім нам пощастило жити. І перша прикметна риса цієї книжки розмов — життєстверджувальність. Без пафосу й надмірностей. Нам усім пощастило.

Розмови з Юрієм Андруховичем / упоряд. Василь Карп’юк. — Брустурів : Дискурсус, 2017. — 240 с.

Ці розмови — про життя й літературу, цікаві життєві знахідки й розчарування, хвилини щастя й неспокою. А чим іще є життя, як не усім цим? І в кожній розмові з Ю. Андруховичем помічаєш такий собі усміхнений скепсис, світлу іронічність, а понад тим — бажання жити й радіти життю. Carpe diem! Що ж, часом ми починаємо відкривати для себе щасливу буденність, світло кожної миті. Ось так і в цих розмовах із письменником, у серці якого відчуваєш світло.

В одній із розмов інтерв’юер Петро Кралюк наводить легенду про те, як Бог покарав людину за прагнення вкрасти із життя інших тварин час для себе:

«Ото до тридцяти будеш жити по-людськи, від тридцяти до п’ятдесяти — по-волячому, важко працюватимеш. Далі двадцять літ, як пес, що стереже майно, — свої статки стерегтимеш. Ну, а далі будеш, як мавпа, дітей малих бавити» (с. 23).

Юрій Андрухович власним життям заперечує цю притчу:

«Дитинство — це таке собі пекло… Студентські роки: вже краще, але незрівнянно гірше, ніж подальші… Час від 30-ти до 50-ти: просто з кожним роком чимраз краще і краще. І що далі — то краще і краще. Останнє десятиліття між 40-ка і 50-ма… — це просто суцільний кайф. Я вже навіть боюся думати, наскільки краще мені буде в 60, а потім у 70» (с. 24).

«Нам усім пощастило» —діалоги з різними співрозмовниками і для різних аудиторій — об’єднані кількома «наскрізними лініями». Перша з них: потреба бути собою, адекватно сприймати події й прагнути осмислювати їх із позиції здорової раціональності, наскільки взагалі останнє поняття може бути притаманним письменницькій свідомості. Ю. Андрухович аналізує політичні події, часом виявляючи себе людиною, здатною на емоції (скажімо, у тих фрагментах, де йдеться про розчарування у В. Ющенкові), а часом «політологом», здатним аналізувати події на широкому історичному й соціокультурному тлі й виставляти правильні діагнози:

«Насильство як стандарт поведінки йде з путінської Росії», «Є націоналізм оборонний, коли створюєш опір оцій агресії… Він необхідний і все. Українцям у ХХ столітті націоналізм був просто необхідний. Інакше світ сьогодні вже й не згадав би, що жили на землі якісь українці» (с. 229).

У всіх розмовах перед нами — «жива» людина, яка не ховається за кліше; людина, наділена тонким емоційним інтелектом і здатністю до емпатії. Іронічний розум, який доклався до написання знакових текстів української літератури 1990-х рр., сьогодні урівноважений життєвим досвідом, якимсь майже буддистським ставленням до світу й потребою пояснювати своє бачення світу. Часом у цих поясненнях Юрій Андрухович видається занадто делікатним; він, хто пережив «хвилі суспільного збурення» у результаті перекручень слів та ідей, нині прагне бути обережним із мовленням.

«Ні, я не боюся, але я себе стримую в багатьох висловлюваннях. Я став обережнішим, бо ми, тіло суспільства, його організм, важко поранені, — і цією війною, і всім іншим. Нашому організму потрібне лікування, а в лікарів є таке правило — „не нашкодь“. Ось я десь намагаюся стримуватися за аналогією з такими обачними лікарями» (с. 231-232).

Зрештою, «обережність» виявляється не лише під час розмов. Зізнання, що сьогодні письменник радіє одному реченню, написаному упродовж кількох годин, свідчить про значні зміни у ставленні до слова. Письменник пригадує, з якою легкістю писав романи двадцять років тому і який опір матеріалу доводиться долати зараз.

Книжка розмов із Патріархом Бу-Ба-Бу — важливий штрих до осмислення української культури новітнього періоду, з кінця 1980-х рр. І водночас перед нами психопортрет митця, який також пережив різні зміни, передусім внутрішні.

«Нам усім пощастило» — книжка, яка, якщо вдумливо занурюватися в дискурс Андруховича, допомагає прояснити, що таке повага до іншого, толерантність, готовність елегантно фехтувати інтелектуальною рапірою, коли ти не сприймаєш позиції співрозмовника, але жодним чином у власній відповіді не прагнеш когось образити.

Читаючи ці інтерв’ю, бачиш перед собою справжнього письменника: тут під «справжністю» розумію нестачу фальшувань, небажання бути кимось іншим, відмову від догоджальності. Кожна розмова насправді показує, що таке «культура діалогу» у ХХІ ст., у часі, для якого, здавалося б, не існує правил і рамок. Ю.Андрухович — письменник, який виріс із культури, який глибоко закорінений у простір слова, що в мистецькій площині може бути будь-яким, але у просторі розмови з «Іншим» потребує адекватності та виваженості.

Придбати книгу