Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою

Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, які ви обов’язково поставите собі, читаючи книгу, і на які не отримаєте відповідей. Бо роман не про це.

Запроданець : роман / Пол Бейті ; пер. з англ. Наталії Ференс. — К. : КМ-Букс, 2017. — 320 с.


Він про нерівність, так. Расову, здебільшого. Однак Пол Бейті, автор книги, який не з чуток знає, що означає бути чорношкірим в Америці, подає цю тему не так, як ми звикли. Тут не буде трагічного плачу головного героя з приводу століть пригноблень чорношкірих людей чи утисків, яких зазнав за життя він.

Містер Бонбон сміється з тих, хто вірить у расову рівність. Він, здається, і не потребує її. Натомість — показує реальну картину світу, у якому живе. Світу, де чорні постійно змагаються з білими, намагаючись довести, що ні в чому їм не програють. Світу, де прийнято поступатися місцем людям зі світлішою шкірою. Світу, в якому насправді є лише одна привілейована раса, членам якої не обов’язково бути білими чи чорними, бо ім’я їм робить не колір, а кількість грошей.

Гостротою сатиричності цього роману можна відмикати кайдани. Чого варта лише наліпка «Місця для білих», яку Бонбон приклеїв у автобусі поруч із «Місцями для інвалідів». Крім того, він просуває у рідному місці ідею сегрегації (відокремлення людей за расовою приналежністю). Місця у автобусі були тільки першим кроком, далі — школа, і сегрегація всього Діккенса.

Що вас здивує?

Назва книжки. Щоб зрозуміти її, недостатньо знати значення слова «запроданець», і половини тексту теж недостатньо. Мені знадобилися усі 320 сторінок.

Любов до міста. Рідний Діккенс головний герой називає гетто для чорношкірих. Але, коли його містечко намагаються стерти з карти, приєднавши до Лос-Анджелеса, Бонбон одним із перших б’є на сполох і  власноруч окреслює кордони міста білою фарбою. Про Діккенс він відгукується лагідніше, ніж про жінку, з якою хоче провести решту життя. Містера Бонбона (так, до речі, його прозвала кохана жінка, а взагалі він має нормальне ім’я) переповнює любов до місця, де він змушений бути фермером, аби прогодувати себе. І ця любов заслуговує на повагу.

Стосунки батька і сина. Коли Бонбон згадував батькові настанови чи ностальгував за дитячими роками, які минули у рідному місті, я думала: Серйозно?! Двісті сторінок тому він бив тебе струмом заради науки!

Та саме батько був тим, хто сказав про Бонбона:

«Попереджаю вас, анально закупорені архетипи авторитаризму, що ви й гадки не маєте, хто є мій син!»

Рабство. Так, воно існує у ХХІ столітті у чорношкірому Діккенсі. Найцікавіше навіть не те, що і рабовласник, і раб чорношкірі, а те, що Гоміні став рабом із власної волі, а Бонбон його господарем — примусово.

Згадки про Україну. Одна з них стосується Чорнобиля. Для того, щоб місто Діккенс офіційно визнавали, йому потрібне було місто-побратим. Одним із трьох кандидатів був Чорнобиль. Не знаю, як вас, але мене переповнює непередавана гордість за Україну, коли про неї згадують автори з-за океану. Хай навіть у такому ключі.

Роман варто читати, якщо:

  • ви полюєте за бестселерами The New York Times і творами лауреатів Букерівської премії
  • ви обертаєтеся на чорношкірих пасажирів на вулиці і у транспорті
  • ви захоплюютеся урбаністичною прозою
  • вас не лякає ненормативна лексика
  • ви любите перечитувати книжки, бо, щоб зрозуміти цей твір, треба або прочитати його ще раз, або бути чорношкірим.