Дівчина, яку забрало море

Була собі дівчинка, і звали її — Ірина Кулянда. У шість рочків вона зробила мамі подарунок — першу написану власноруч і зшиту з аркушів А4 газету. Школяркою вигравала всеукраїнські конкурси і навіть отримувала президентську стипендію. А потім цілком прогнозовано вступила до університету вчитися на журналіста.

Кулянда Ірина. Пливи, кораблику, пливи. 2016 р.


Скоріш за все, і на цьому етапі свого життя, вона отримала би не одну студентську перемогу, але не встигла. Не вистачило життя. Так саме життя, бо його забрало море — бурхливе Чорне море, яке геть не розуміється на журналістиці.

Що залишило після себе це коротке дев’ятнадцятирічне життя? Шкільні наукові роботи, вірші — а хто ж українців не пише вірш і. Крім того, есеї, кілька оповідань — ніби нічого незвичайного. У віршах ми побачили кілька цікавих ритмічних малюнків, небанальних рим.

У оповіданнях — журналістське прагнення актуальності і цікаві спроби вирватися з пут банальщини. Хтозна, який могли мати подальший розвиток ці літературні спроби — сама їхня кількість не дозволяє зробити висновків про масштаб таланту дівчини. Тим більше, що ми не знали її особисто і крім текстів не мали насправді жодних джерел для висновків.

Ні, брешемо. Одне джерело таки мали.
Стояли ми якось на львівський вулиці Коперника під час Форуму видавців, пропонуючи, як завжди, власні книжки та спілкуючись із перехожими. Коли підійшли до нашого автомобіля кілька молодих людей і простягнули книжечку — простеньку брошурку у один згин з картиною Магрітта на обкладинці. І на додачу розповіли про її авторку — дівчину, яку забрало до себе море.

«Сумна історія» — подумали ми, зі співчуттям беручи до рук книжечку — ми давно живемо на світі і знаємо не одну сумну історію. Молоді люди відрекомендувалися друзями авторки, але те, що прозвучало далі, примусило стрепенутися наші огрублі від життєвих перипетій письменницькі серця.

Книжечку цю друзі Ірини видали вже після її смерті і просять прочитати її і відгукнутися десь про авторку. Ну і, якщо можливо, переслати цей відгук їм — для чого написали на останньому розгорті свою електронну адресу. Так ми вперше відчули себе священниками, яким подали поминальну записку, щоб згадали померлу у своїх молитвах…

А потім, прочитавши тексти і поміркувавши вдвох про цей випадок, ми зрозуміли, що у Ірини Кулянди був безперечний талант — вибирати друзів. Згодіться, що не кожен з нас може розраховувати на подібні дії навіть від родичів.

А це означає, що і інші таланти дівчини розкрилися б, якби життя дало їм шанс. Обов’язково би розкрилися за допомоги друзів. Ми знаємо це напевно, бо бачили вже у мережі відгуки інших авторів на цю маленьку книжечку, та й самі попри жорсткий гастрольний графік не змогли знехтувати даною колись на вулиці обіцянкою.

Ірина Кулянда, дівчинка, яку забрало море, залишила на суходолі міцний якір. І тримає цей якір найміцніший у світі ланцюг — людська пам’ять. Довга і світла пам’ять справжніх друзів.

Брати Капранови