Роман «Моя бабуся просить їй вибачити». Некваплива прогулянка майже шведським садом

Якщо якогось холодного зимового ранку вам закортить посміятися і поплакати, трохи (але не занадто) похвилюватися за героїв, якщо вам не вистачає книжки, яку можна читати повільно і дійти до останніх розділів якраз на Різдво, якщо ви бажаєте поміркувати  про важливі й важкі питання з тихим меланхолійним сумом, а не пристрасним відчаєм, то вам сюди. До роману шведського письменника Фредеріка Бакмана «Моя бабуся просить їй вибачити».   

Фредерік Бакман. Моя бабуся просить їй вибачити / пер. з англ. Ольги Захарченко. — К. : #книголав, 2017. – 416 с.

У центрі мелодраматично-психологічно-фентезійної оповіді семирічна дівчинка Ельза, що живе з матір’ю та вітчимом у звичайному шведському будинку. Ельзі зараз непросто: вона втратила  бабусю, єдиного друга і власного супергероя (все це одна людина). А ще смерть бабусі позбавила її доступу в казкову країну, де Ельза завжди шукала розради від своїх не надто веселих буднів. Помираючи, бабуся дала онучці завдання — рознести листи, в яких вона просить вибачення в різних людей. Саме із цих листів Ельза багато дізнається і про своїх сусідів, і про саму бабусю.

Загалом дитячий образ Ельзи вдався Бакману непогано, хоч у ньому і є деякі риси, що видаються неправдоподібними (хоча Ельза не звичайна, а дуже розумна дитина). Пов’язана з цим образом проблема шкільного цькування є дуже актуальною і недостатньо проговореною не лише в українському, а й, як виявляється, у шведському суспільстві. Зазвичай у таких ситуаціях дорослі роблять дітям ведмежу послугу незграбними спробами чи то якось допомогти, чи то спекатися цього головного болю. Адже хибу шукають саме в жертві, а не в нападниках, саме жертву спроваджують до психолога, проводять із нею реабілітаційну роботу. А це за замовчуванням робить цю дитину винною, виставляє саме її ненормальною і зрештою реально лише ускладнює її соціалізацію.

Ельза не така, як усі. Її інакшість виявляється у надто меткому розумі, що здатен спантеличити не лише однолітків, а й дорослих. З усього оточення дівчинки — принаймні спершу — лише бабуся сприймає цю інакшість як дар, а не як надокучливу ваду, лише бабуся відстоює «нормальність» Ельзи, її правоту, в той час, як усі інші прагнуть перекинути відповідальність на химерних «фахівців» і саму Ельзу, яка «не змогла змовчати, поступитися».   

Хоч за сюжетом бабуся помирає на початку роману, її образ протягом твору зазнає значної градації. Спершу вона — ексцентричний супергерой, що тонко відчуває міщанську гнилизну зажирілого шведського суспільства і сміється з неї за допомогою своїх витівок на межі між юродством і хуліганством.

У минулому бабуся — хірург, вона рятувала людські життя в гарячих точках по всьому світові. Це жінка, яка змогла кинути виклик гендерним стереотипам у професії та особистому житті. Але, розносячи листи із вибаченнями, дівчинка дізнається, що бабуся не була ідеальною. Супергерой у часи катастроф, у звичайному житті вона часто виявлялася безпорадною, непристосованою, навіть мстивою. Розкриваються й інші персонажі твору. Якщо на початку вони здебільшого зображувалися досить черствими і посередніми людьми, то до кінця майже в кожному з них віднаходяться гарні, навіть видатні риси.

«Справжній фокус життя полягає в тому, що майже ніхто не є абсолютним лайном, і майже ніхто не є абсолютним не-лайном.»

Трохи дратують численні кучеряві описи казкової вигаданої країни, і надмірний дидактизм манери письма Бакмана, який, здається, заповзявся висловлювати вустами свого дитячого персонажа виключно сили й афоризми. Сам занадто деталізований фентезійний елемент видається для цієї цілком дорослої книжки п’ятим колесом до воза, хоч, очевидно, таким чином Бакман намагався зобразити «супергеройську» свідомість покоління, що виростає на «Гаррі Поттері» та «Людях Х».

Що справді захоплює – це темп роману. У часи, коли бестселерами стають книги, які змушують читачів до спринтерського пожирання тексту, роман Бакмана — це немов некваплива прогулянка гарним садом і, разом із тим, ця книга стала бестселером у багатьох країнах світу. Читання як пауза, читання як відпочинок,  але не як беззмістовне гаяння часу — така опція в сучасному світі шалених перегонів приречена на успіх.

Ольга Захарченко перекладала роман не з шведського першоджерела, а з англійського перекладу. Прикро, але можна втішатися тим, що саме англійський переклад «Моєї бабусі…», виконаний Геннінгом Кохом, полонив серця читачів усього світу і українське видавництво з перших сторінок чесно зізналося в перекладі з третьої мови. Але правда і те, що від шведської атмосфери тут майже нічого не залишилося, окрім північної неквапливості.

Придбати книгу