Каролін Ламарш «День Пса»

Ім’я авторки Каролін Ламарш невідоме українському читачеві, якщо він не цікавився європейськими бестселерами та сучасними лауреатами престижних премій. Та це поки що. Нововиданий «День Пса» — це лише початок ідейної та містичної подорожі внутрішнім світом бельгійки, що вже встигла пожити в Іспанії, Парижі та Африці. Бельгійки, котра перестала бачити химерні та нав’язливі сни, щойно почала писати.

Отже. Далекобійник, священик, коханка, багатій на ровері, вдова та донька. Усіх єднає пес, що мчить прожогом автострадою крізь глупу холодну ніч. Пес для кожного свій. Бо пес є уособленням певного символу для кожного персонажа: самого себе, свого минулого, свого захоплення, свого дитячого спогаду, своєї спокути та своєї відради. Пес мчить так само, як мчать спогади, життя та сльози.

Пса бачить далекобійник
Людина пересічна, втім дуже тонкої душевної організації, що пише листи до журналів «Ніжність» та «Сучасна жінка», намагається дати інтерв’ю привабливій журналістці (іншими словами, сподобатись їй), вигадуючи подружнє життя та двох діток. А як ще зав’язати розмову чоловікові, якого всі знають, що він є, та якого ніколи ні про що не питають, бо вважають, що йому нема про що розповісти? Та людині, яка живе за кермом, раз по раз хочеться вилити душу про гори, тишу та самотність. Адже його професія самотня. Що тут додати? Побачивши пса, далекобійник уперше в житті відчуває потребу плакати привселюдно.

Пса бачить священик
Йому приблизно 60 років. Його найулюбленіше біблійне оповідання про битву Якова з янголом, де Бог врешті дозволив чоловікові змінити своє ім’я. Не дивно, що любить священик саме цю історію: вона близька йому за змістом та пориваннями віднайти себе серед спокуси на ймення Софія. Дівчина, яка з’явилася нізвідки, з часом щезла з міської бібліотеки, де вони зі священиком час від часу зустрічались. Скільки б бібліотек по тому не відвідав священик, не знайшов він своєї Софії. Пес, що біжить трасою — це і є Софія: колись недосяжна, зараз щезаюча та віднині примарна.

Пса бачить вдова
Вдові вже немає ради з псом, як немає ради з гордовитою та надто незалежною від материнської опіки донькою, як немає ради з чоловіком, який помер від раку, забравши з собою їхнє Ядро сили та волі. Як немає ради із собою. Пес, що біжить не на життя, а на смерть, — це поштовх для вдови відпустити, чи радше відірвати від себе доньку. На них немає ради.

Пса бачить багатій на ровері
Пса бачить коханка
Пса бачить донька

Ці історії я залишу для вас.

«Я намагаюсь уявити історію пса до того, як його залишили на автостраді, та марно. Це складніше, ніж вигадати собі життя. Цей пес — це хтось інший, із ким я раніше не знався; однак цей „хтось“ мав справжнє життя — не вигадане, а справжнє; певне, саме тому мені не вдається відтворити історію пса до того, як власник його залишив.»

Придбати книгу