Служниці Республіки Гілеад

«Оповідь Служниці» Марґарет Етвуд — роман-антиутопія, де на прикладі тоталітарної Республіки Гілеад показано тугу за «людським» минулим і острах перед теперішнім, у якому людина постає жертвою політики й екологічних загроз.

У цей роман потрібно входити поступово, тут немає гострої інтриги або ж карколомного руйнування читацьких очікувань. Це «плавний», спокійний текст, побудований на щоденниковій фіксації відчуттів і подій, на осмисленні того, що відбувається з жінкою-служницею і як це позначається на її ідентичності.

«Оповідь Служниці» — феміністично-зорієнтований твір, у якому показано республіку, яка перетворила жінок на служниць Командорів. Подекуди в романі трапляються й феміністичні підривні ідеї про занепад чоловіків як класу в майбутньому (жінки можуть прекрасно задовольняти одна одну й без чоловіка). Про те, що сексуальний вимір стосунків між чоловіком і жінкою перетвориться навіть не на злягання, а на щось цілковито механічне, потрібне лише для підтримки роду.

Героїня цієї історії, а якщо точніше, авторка «документа», який у фіналі й буде піддано критиці на міжнародному конгресі, свідчить про ті зміни, які відбуваються з нею після екологічної катастрофи, в результаті якої більшість жінок утратили можливість народжувати. «Оповідь Служниці» — це роман про «дефектність тіла» і отруєння душі, про світ викривлених відчуттів і страхів, які жінка відчуває в тоталітарному просторі.

В одному з розділів роману висловлено думку про те, що у нашому житті усе «реконструкція» (с.121). Оповідачка висловлює міркування з приводу того, що історія не може достеменно сказати, що відбувалося у певний історичний момент. Історія заснована на тлумаченні фактів, а самі факти — те, що лишається в часі, — не здатні забезпечити максимально повної інтерпретації в майбутньому. Принаймні вони не здатні показати тієї «історії повсякдення», про що писали М.Блок і Л.Февр. На думку цих представників школи «Анналів», саме історія повсякдення постає важливим чинником життя.

Кадр із серіалу «Оповідь служниці»

Психоемоційний стан жінок, яких Дружини Командорів перетворили на сексуальних рабинь і служниць культу в тоталітарній республіці, ніколи не може бути достеменно переданий. Те, що відчуває жінка під час виконання «біологічних обов’язків» із Командором, її пригнічення або ж, навпаки, відстороненість, не буде предметом аналізу в майбутньому. Історія — це фіксація політичних ідей або ж доктрин, які можна реконструювати на основі вивчення життєсвіту і життєустрою. Саме «життєсвіт» постає важливою світоглядно-філософською категорією, яка не піддається репрезентації за допомогою фактів. Останні свідчать про репрезентацію і можливу реконструкції політичної реальності. Людський біль, «сувої душі»… так і залишаться подібними до ночі.

«Оповідь Служниці» — приклад літератури пост-постмодернізму, у якій відбувається гра з різними наративним стратегіями й формами. Роман завершує виступ професора Джеймса Дарсі Піксото, директора Архіву двадцятого й двадцять першого століття в Кембриджському університеті (виступ відбувається 25 липня 2195 року). У романі Марґарет Етвуд, до речі, в особливий спосіб репрезентовано меланхолійний настрій, пов’язаний із оспівуванням минулого, у якому журнали на кшталт «Воґ» розкривали людське тіло ледь не з ренесансною панорамністю. Командор приховує один із таких журналів, який постає «контрафактом» для більшості в майбутньому.

Кадр із серіалу «Оповідь служниці»

Але те, що небезпечно показувати масам, може бути важливим чинником впливу на когось окремого, чия репутація і вчинки не можуть бути піддані критиці. Саме тіла жінок у «жіночих журналах» із середини ХХ століття постають свідченням того, що «репресовано» в Республіці Гілеад: здатність отримувати насолоду від виявів сексуальної ідентичності, від перебування в інтимному просторі, якого у цьому світі не існує. Подеколи в романі трапляються меланхолійно-адораційні розмисли про «стару добру Англію» або ж алюзії на класичний англійський світ, позначений традиційними цінностями, мораллю й естетикою.

У романі М. Етвуд представлено чимало постколоніальних і феміністичних проблем, проте одна з ключових, як на мене, — це ідея «фікційної» реальності, неможливості розрізнити, що насправді відбувається з людиною тут-і-тепер. У деякі історичні моменти, зокрема, в період функціонування тоталітарного режиму, людина позбавлена природної чуттєвості, натомість у неї загострюються інтелектуальні «фільтри», які й допомагають зафіксувати досвід болю. Така фіксація постає природним бажанням убезпечити майбутні покоління від пережитої сьогодні катастрофи. У романі висловлено кілька думок про важливість побудови «країни щастя» для майбутніх дівчаток, яким випаде жити через десятки років.

«Оповідь Служниці» — дистопійний роман із (псевдо)історичними коментарями, які у фіналі озвучують неприпустимість обмеження людських прав і свобод, зокрема ж тих, які пов’язані з тілом і свідомістю. Виродження людства може бути зумовлене екологічною катастрофою, але остаточний занепад відбудеться тоді, коли зникне повага до людських прав, а жіноче тіло перетвориться на резервуар для народження.

Придбати книгу