«Спустошення» у пошуках справжнього

Перше, що спадає на думку після «Спустошення» Любка Дереша: цей роман не такий поганий, як про нього можна подумати, почитавши критичні відгуки, але він і не такий гарний, як хотілося би, чи як він міг би бути. Досить цікавий сюжет тут доповнюється потужною рефлексією; це виражається навіть композиційно і графічно. У романі частина тексту надрукована звичайним шрифтом і описує події від третьої особи, а частина —це суб’єктивні роздуми героя, подані від першої особи і надруковані курсивом. Таким чином читачі можуть спостерігати за головним героєм, так би мовити, як ззовні, так і зсередини.

Судячи з усього, це наукова фантастика з елементами містики або містика з елементами наукової фантастики, приправлена філософією. Така собі суміш бульдога з носорогом або брошури євангелістів із науково-популярною статтею. Спроба смілива, але все-таки відчуття якогось сектантського шарлатанства роману, виникаючи на початку, до кінця лише зміцнюється.

Журналіст Федір Могила отримує доступ до «Зони», загадкового місця під Києвом, де сховано «машини Бога», котрі здатні переписувати сценарії людського життя. Результатом цього є дві кардинальні зміни: Могила зустрічає дівчину Смирну і отримує роботу в олігарха Карманова, що займається психотехнологіями і збирається з їхньою допомогою полонити/врятувати світ. От і покладено наріжний камінь основного конфлікту: герой не може розібратися, чого він жадає більше — особистого щастя, великої справи чи взагалі… нічого. Відповідь на це питання тонким натяком винесено в назву роману.

Сюжетна лінія, пов’язана з особистим життям героя, загалом тривіальна. Федір і Смирна, незважаючи на свій достатньо зрілий вік, якось по-підлітковому надривно все не можуть вирішити, чи бути разом, чи не бути. Зрештою Смирна тікає до Індії, де віднаходить доказ існування Бога, смисл буття і щастя, спостерігаючи дешеві фокуси матеріалізації з повітря наручних годинників, сарі і золотого піску (спойлю, щоб можна було відчути буремність пристрастей і глибину сарказму).

Те, що стосується психотехнологій, читати цікаво, особливо знаючи, що телепатія, аватари і записування людських емоцій на електронні носії, навіть загальноцивілізаційна мережа, до якої кожен зможе під’єднуватися силою думки — не порожні фантазії з царини езотерики, а справді цілком можливі наукові розробки, про які вже сьогодні говорять футурологи. Щоправда, ці ідеї досить несподівано і неправдоподібно приходять у «Спустошенні» із… Росії разом із дрімучим православ’ям шовіністично налаштованих партнерів. На жаль, ця сюжетна лінія не отримує у романі гідного розвитку чи навіть більш-менш конкретного опису, далі фокус переміщується на внутрішні метання героя, його «спустошення», починаються сторінки рефлексій, розхристаної філософії, на які автор, звісно, має право, але загалом ніяких несподіванок тут читача не очікує.

Що справді викликає внутрішній спротив, це загальна російськоцентричність «Спустошення». Безкінечні сторінки, списані монологами російською, нерушимий зв’язок двох центрів світу героя «Київ ‒ Москва», цитати різних Ю-Пітерів, винесені в епіграфи, та що там, навіть Данте, виявляється, писав російською, принаймні цією мовою його цитовано в тексті. Загалом картина малоприваблива, але цілком правдоподібна для певного кола українських або радше малоросійських інтелектуалів, яких повно на нашому телебаченні, де, власне, і працював головний герой до того, як перейти на службу до рятівника людства Карманова. Чи Дереш серйозно, чи це жорсткий, щоб не сказати жорстокий стьоб, кожен читач має вирішити сам.

Серед другорядних образів варто відзначити харизматично-демонічнічний образ Лулу Октябрьова, популярного рок-співака, кумира молоді, що майстерно позбавляє людей смислу життя. Деякі персонажі роману його бояться, і небезпідставно. Напевно, його варто боятися і читачам. Справа навіть не в його думках, які, звісно, не нові, а в тому живому імпульсі, яким його зарядив автор. Лулу, очевидно, задумувався, як чорна діра в тексті, таким він і вийшов. Обережно, може засмоктати. Йому протистоїть олігарх Карманов — людина, для якої все має смисл. Фізично Октябрьов гине на початку роману, проте його метастази відчуваються у тексті до самого кінця, і Карманову важко цьому протистояти. Така собі дуель Хаосу і Космосу.

І на завершення моя улюблена цитата зі «Спустошення», навіть зі всього Дереша, дещо несподівана, а може, навпаки занадто очевидна:

«Назви поселень, через які пролягає наш шлях пестять слух: Старі Безрадичі, Плюти, Обухів, Трипілля, Халеп’я, Ржищів, Пії. А ще — Великі Прицьки, Півці, Онацьки, Липовий Ріг, Яблунівка, Грушів. Десь поруч є, хоч ми не проїжджаємо через них, та я пам’ятаю, ці села з карти, Уляники, Кагарлик, Кип’ячка, Македони. Від одного переліку цих назв стає на душі спокійно й добре, наче я повернувся додому, у щось рідне і справжнє».

«Спустошення» — складний багатошаровий текст, що актуалізує багато як вічних «важких», так і нагально злободенних питань. Для мене його проблематику можна зрезюмувати так: чи може людство, зробивши колективне зусилля, досягти нового рівня цивілізації? Чи допоможе нам Бог? Чи буде він там?

Придбати книгу