Хіба не прокляття це — незмінне, вічне щастя?

Закрийте очі. Відчуваєте? З вікна тягне солоним запахом бунтівного моря. Аромат свіжоспечених смаколиків із золотою скоринкою долинає з кухні, щоб особисто привітати кожного мешканця. Френк Сінатра й Боб Ділан з магнітофона наспівують, що життя прекрасне. Солодке відчуття, що рідна людина скоро повернеться, не покидає ніде. Ви вдома. Що ще потрібно для щастя? Ельчін Сафарлі в «Чекай удома, коли повернуся» торкається потаємних струн душі простими словами, змушуючи задуматися про головне.

Гансові під сімдесят. Його волосся давно втратило колишній пігмент, пасуючи до міста Вічної Зими. Із ним дружина Марія та такса Марс, названа так через свій вогняний характер та забарвлення шерсті. Ганс щодня пише листи єдиній дочці Досту, яка ніяк не приїде.

«Хіба має значення, що нам під сімдесят! Життя — постійна праця над собою, яку не доручиш нікому, і від неї, буває, втомлюєшся. Та знаєш, у чім секрет? Дорогою кожному стрічаються ті, хто добрим словом, мовчазною підтримкою, накритим столом допомагає частину шляху подолати легко, без втрат».

Кожен лист направлений ніби не тільки до Досту. Дочитавши сторінку, починаєш спочатку — життєва мудрість сховалася в літерах, що сплелися в речення. Олівчиком підкреслюєш ніби всім зрозумілі речі, які все одно з часом забуваються. Починаєш цінувати те, що маєш, коли бачиш, наскільки мало людині потрібно для щастя. «Чекай удома, коли повернуся» — чудова нагода відкинути непотрібне споживацтво, яке не додає ні краплини душевного спокою. Книга надихає знаходити щастя у спілкуванні з рідними, прогулянці з собакою та липовому чаї, завареному з сушеною шкіркою помаранчів. Таке собі «хюґе» навіть для тих, хто не знає такого слова.

Книга постійно викликає три бажання — побачити море, з’їсти тільки-но випечену булочку й послухати спокійну кантрі-музику. Неможливо відділити від себе й залишити в тексті легкий сум, спокій й відчуття чогось доброго. Скоріш за все, такі самі почуття залишає по собі життя — й тільки сильні люди можуть знайти щось корисне навіть у найболючішому уроці, підготовленому долею.

На собі це випробувала Дарина — ще одна героїня ліричної прози Сафарлі. Коли в неї народився Леон, малюк із аутизмом, її покинув чоловік.

«Я зустріла Жана тоді, коли віднайшла цілісність, упоравшись зі страхом втратити партнера. Як і багато жінок, я плутала страх самотності з любов’ю. Якось подруга з Індії сказала мені: „Якось тобі стрінеться людина, з очей якої на тебе дивитиметься Бог“. Так і сталося». Вона зустріла справжнє кохання.

Ганс дарує кожному читачеві те, що збирав упродовж усього життя. Це не нудні висловлювання автора, який хоче назбирати грошей з чергової книги, що «неодмінно переверне ваше життя». Сивий чоловік, який відчайдушно сумує за дочкою, дає життєву мудрість, написану звичайними словами:

  • Не вигадуйте собі пекла там, де його немає.
  • Нам багато дано, а ми не цінуємо.
  • Пам’ятай, куди прямує твій корабель.
  • Життя — це лише дорога. Насолоджуйся.
  • Наше єдине завдання — любити життя.
  • Дай змогу сумним думкам приходити й минати. Не тримайся за них.

Та врешті-решт книга не про смуток. Вона про життя — таке, яким воно є. Зі своїми радощами та горем, що вивітрюється, як тільки з’являється блиск посмішки рідної людини. Кожну сторінку можна розбирати на цитати, поповнювати кулінарну книгу та плей-лист. Нехай сюжет не залишиться в голові з плином часу, головне, щоб залишилася ідея. Цінуйте. Час із близькими, кожен день і себе.

«Також маєш дивний день, Жане? То вниз, то вгору?». Мовчить із хвилину. Гасить недопалок у заметі. «Цей день і є життям».

Любов Цибрій

Придбати книгу